Глава 4. Новели: Сонцедар, На просторах Молдавії, Страшний злочин, Дiалог, Побажання, Турнепс, Єврейський пароплав, Окупанти, Арiйцi мiсцевого розлiву, Тлумач, Дядя Гриша, Верхолаз, Академічні звичаї, Пидарас, Згадав!, Дружба – Фройндшафт, Вацик, Перекладач з ангольської, Гогі – великий член

© Тексты: Виктор "Злой" (Мурманск), Борис "Бонсай" (Омск), 2007г
Перевод на украинский: "Злой".

Злий – Бонсаю

“Сонцедар”

Не знаю, був чи у ваших краях такий “нектар”. Але перші слова, які я уперше почув у Мурманську, це були: “бич”, “полярка”, “Баренцуха”, “плавбаза”, “рокан-букси” та “Сонцедар”. Це був справжній “напій богів”. Пити його було нестерпно, але наслідки ще дивовижніші: сеча була після нього 2 суток кольору кофе, голова гуділа, мов казан. Казали, що на місті де бич ходив “по маленькому” після “Сонцедару”, трава три роки не росла. Але бичі його пили і до чорта, так як ціна його була – копійки. Завдяки постійному споживанню цієї рідини, у них серед полярної ночі, у січні на пиках завжди була засмага: колір шкіри був кольору мореного дубу.

І тут до мене приїздить мій родич погостити, та купити риби, до якої він завжди був великий любитель. Пройшли перші “охи-ахи”, привітання, та передачі привітань, він мені каже, що щойно він з Молдавіїї, де відпочивав (шахтарі тоді також жили на широку ногу), і відтіля привіз мені чарівного напою, який він беріг, навідь не дав НІКОМУ покуштувати. А називається це вино: “Сонцедар”.

Я ледь не впав з стільця: “Сонцедар?!!”
– “Сонцедар!” А ЧОГО тебе ТАК перекосойобило?
Я забився у конвульсіях: “Твою мать! Віз через весь Союз цю гидоту, яким паркани фарбують!
– Паркани? Нащо?
“Та якщо пофарбуєш «сонцедаром» паркан – то НАВІКИ! Ніякий дощ його не змиє!”

Вiн якось зразу заспокоївся, і взяв бутиль (5 літрів) у руки, і відкрутив кришку: “Понюхай, йолопе!” А я, вже по аромату, який рознісся по кімнаті, зрозумів, що це не ТОЙ “Сонцедар”.. Як і на смак.

Злий – Бонсаю

“На просторах Молдавії”

Якось я “заприятелював” з однією молдаванкою. Звали її Галя. До речі, на фото де я з дівчатами, вона праворуч від мене. І наша “дружба” достигла таких висот, що вона мене запросила до себе. А її батьки жили у тираспольському районі, зараз там Придністровська республіка. Не знаю, як і ким вона мене батькам рекомендувала (чогось мене це не хвилювало ), але до мене батьки ставилися тепло, клали спати разом з Галею, чого ще мені було треба? Балакали на мові, так що порозуміння я знайшов легко.

Чого мене там більш за все вразило? Це “квартал вдовиць”, і гостинність молдаванів. “Квартал вдовиць” – це цілий ряд домів, де господар, який щойно збудував дім (були такі,що й не вспів) – “давав дуба”. По цьому кварталу було видно, відкіля ВСЕ почалося. Діло у тому, що якщо біля молдаванина хтось побудував дім, вищий за його, той буде вмирати, але збудує свій, вищий хоч на метр, и щирший. Отак вони і “змагалися”.

У молодшої сестри Галі– чоловік, шофер за фахом, і молдаванин за походженням, будував собі “хатку”. Вона мала бути 2- етажною, причому у ЦОКОЛЬНОМУ етажі було 7 кімнат. Я не раз питав цього Миколу: “На який чорт тобі здався цей «клуб»? У мене 3-х кіматна квартира, і я зайобуюсь ії прибирати.. А у тебе їх скільки буде?” Нащо він мене вбивав своїм питанням: “А ти знаєш, скільки кімнат у мого сусіди Іони?” Більше я до нього не приставав.

Тепер про пригощання. Все було прекрасно, за винятком: я не міг вловити мить, коли я “вирубався”. Ні, нічого кримінального не відбувалося: я співав, танцював, проводжав гостей, сам прощався, ішов спати, язиком не варнякав. Але це було на “автопілоті”. Голова була ясною, ніяких слідів похмілля. Але даю собі слово: “Сьогодні: ні-ні!”

Яке там: “ні-ні”.. Вже на сніданок приносять 2-літровий графинчик холодного вина. Саме вино було кислувате на смак, і слабе як компот. Наливали там, як і у всій Молдавій повнісінький гранчак (інакше негаразд) випиваєш його, і міркуєш: як змитися, щоб господарі не образилися. А тут сусіда, або односельчанина чорти принесли. І завжди одне і те ж запитання: “А шо то ви ото п’єте?” На відповідь: “Вино”. “А ну дайте покуштувати!”, а коли випив: “Так це не вино! Це – хуйня! Ось у мене – вино, так вино! Пішли до мене!” І не пробуй впручатися, все одно дістане.

Ідемо до господаря, сідаємо на вєранді, виносе також графинчика. Випиваємо – ще несе. А потім каже: “А чого це я туди-сюди теліпаюсь? Пішли до погріба: там є і вино і закуска”. Спускаємося до погріба з 200 літровими діжками з вином, де лежить свіжа бринза, і приступаємо до “дегустаціїї”. Смак вин був різний, від виняткових до простих, але кінця “дегустації” я не заставав. Вірніше, заставав, але на “автопілоті”: закінчував, прощався, виходив (не падав – кажуть), ішов спати, і, навідь (як казала Галя – виконував “чоловічий обов’язок”,іні разу не заснув на “півслові”). Отаке воно вино молдавське.

Злой – Бонсаю

“Страшний злочин”

Діло було у літку. Стояла страшна спека, до якої додавалось недостачу кисню. Тому дихати було нічим. Ми нудилися у “ДМО”, очікуючи відпускні щоб рвонути на “материк”. Спасалися холодним пивом та морозивом, яке продавали поруч з нашим “Домом”. Одного разу замість літньої жінки за прилавком ми побачили доволі миловидну молоду дівчину, яку зразу атакували “морські вовки” з компліментами та різними запрошеннями. Вона сама у кишеню за словом не лізла – взагалі було весело.

Але тут на сцену виходить Карпо. Повні ініціали були не менш орігінільні: Карпо Карпович Карпук. Мав не менш орігінальну зовнішність: справжня “білокура бестія”. Якщо зважити на те, що він був 1943 р. народження, то виникало запитання: “Хто на просторах ровенщини поділився своїм генофондом?” З такою зовнішністю, статурою (за 190 см.) Карпо був майстром підйобок та розіграшів які він проводив з дуже серйозним виразом на обличчі. І не один раз на його провокації піддавались навідь люди добре його знаючі.

Карпо підходе до дівчини з смутним виразом на пиці, і тихенько її питає:
“До Вас тут працювала жінка, Ви знаєте: чого вона тут не працює?”
Та відповіда: “Вона не вийшла із-за сімейних обставин”.
Карпо (зітхаючи): “Як би це так..”
Дівчина: “А що трапилося?”
Карпо (з сумом): “Вона ТАКЕ зробила..”
Дівчина: “А ЩО вона зробила?”
Карпо: “Я не можу Вам усе сказати – Ви така молода..”
Дівчина, втративши терпіння, вже кричить: “Та ЩО вона зробила?”
Карпо (зовсім спохмурнів, але не вагається): “Ви – така молода..”
Дівчина волає не своїм голосом (вже народу набігло – не проштовхнутись:
”ЩО ВОНА ЗР-О-Б-И-Л-А!!”
Карпо (трагічно): “Вона взялась холодними руками за гарячий хуй!”

Злий – Бонсаю

“Діалог”

Судно тільки почало швартуватись до пірсу. На причалі великий натовп народу. Вільна частина екіпажу перехилилась через фальшборт, жадібно шукає очима рідні обличча, але розмовляти заважає духовий оркестр, який маршем на честь “героїв промислу” не дає спілкуватись. Нарешті він замовчав, і почалося спілкування:

Берег (жіночий голос): – Колічка, рідненький, як я скучила за тобою! Як сходили?
Судно (чоловічий голос): – І я, Валю. Добре сходили.
Берег: – А план є?
Судно: – А якже! На честь КОГО оркестр надривався?
Берег: – А скільки на пай*?
Судно: – Кажуть щось біля 700 рублів.
Берег: – Ого! А відхід коли?

* Пай – доля заробітка, яка припадає на кожного члена екіпажу (у капітана – 3 паї, у рогаля – 1)

Злой – Бонсаю

“Побажання” (пролунало по радіопередачі «Атлантика»)

Шановна «Атлантика»! Мій улюблений чоловік: Задоркін Костянтин Петрович працює на плавбазі «Олексій Хлобистов» рибмайстром. Він користується великим авторитетом серед членів екіпажу, ударник комуністичної праці. Ми палко любимо нашого папочку, нудьгуємо за ним, рахуємо дні до його прибуття у порт. Сьогодні у нашого улюбленого чоловіка ювілей: йому сповнилося рівно 40 років. Передайте йому, наша рідна «Атлантика» наші найкращі побажання здоров’я, успіхів, щастя. Передайте йому пісню, і виконанні нашого любимого співака Мусліма Магомаєва: “Не поспішай!”

Злой – Бонсаю

“Турнепс”

Цю історію я почув, коли попав на т/р “Іван Шишкін”. Цим призвіськом називали 2-го штурмана. А на моє запитання розповіли таку історію: Наш герой став 2-м штурманом за чудово короткий термін. І вважався самим перспективним судоводом на флоті. І мабудь завдяки цьому і трапилася ця історія. На додачу треба підкреслити, що людиною він був дуже прямолінейною, без переходів. Та й з гумором у нього було не дуже.. Але не будемо відхилятися від теми.

Судно в той час ішло на промисл який був у ЦCА. А перед промислом треба було зайти до п. Санта-Крус на Канарських островах. За 2 неділі до приходу на Канари, судна-ловці по рації заказували перелік харчів які треба було закупити через фірму “СовІспан”. І, як було заведено, на останнє замовлялося: “Турнепс”, що малось на увазі спиртне (частіше всього бралося тамтешнє бренді “Фундадор”).

Штурман зібрав усі заявки, і відправив у “СовІспан”, не забув замовити турнепс. А суми, які він зібрав на нього, хватило десь на 1,5 тони. Коли у “СовІспані” одержали це замовлення – схопилися за голову: у них ця культура не росла. Але престиж фірми вони не могли похитнути, і тому цей овоч їм доставили літаком, і ледь не з Канади..

Коли зайшли у Cанта-Крус, майже весь екіпаж крім вахти, і “іменинника” рвонув у місто, тому прийомка замовлених продуктів пройшла при мінімальній кількості народу. “Кіно” почалося на промислі, коли капітани ловців з кейсиками (під “турнепс”) з’являлися на транспорт. Після передачі продуктів лунало трівіальне запитання: “А де турнепс?” На що Турнепс відповідав: “У 1-му трюмі, вам 200 кг, вила праворуч”. Реакція була – не передати словами.

Злий – Бонсаю

“Єврейський пароплав”

Було це у перший мій рейс. Стояли ми на рейді десь четверо діб.Доволі часто протягом усього часу по трансляції лунали об’яви: “Донкерману подзвонити на місток! Донкерману спуститись у машину! Донкерману підійти до правого борту! Донкерману подати шланги! Донкерману зв’язатись з танкером!” Перша думка була: “Ти диви як еврея по судну ганяють!” Потім чую об’яву: “Донкерманам зібратись до каюти системного механіка!” – Так він не один! Але я “випав у осадок” після оголошення: “Всим ухманам зібратись біля 4-го трюму!”

Вирішив остаточно: попав на єврейський пароплав!

* Донкерман – фахівець по навантаженню-розвантаження палива, води, рівняня крену та діфференту судна

** Ухман – фахівець, який керує роботою матросів, працюючих на лебідках

Злий – Бонсаю

“Окупанти”

Одного разу ми почули по промисловій раді про швартовку до нас німецького корабля. Це викликало пожвавлення у нашого екіпажу, так як внесло деяку яскравість у досить сіру буденність рейсу. Пришвартувались вони майстерно. У нас судоводи вже охрипли від крику та матів. А на німці – тиша повна. Пролунало дві-три команди, і їх судно впритул підійшло до бази, і їх матроси спокійно передали швартові – без кидання, криків, матюків.

І тут по базі невідомо відкіля, пройшла чутка, що на «німці» є порнофільми. Тоді їх звали «сексушки». Не знаю, як з ними домовлялися, але ті передали нам два фільма. У кіно-столову набився величезний натовп народу. Кондіціонери не працювали (діло було у тропіках) тому духота була як у бані – із стелі капало. Перший фільм був датським (може бачив: «Бий першим, Фредді!») – це було його продовження. Так як сексом тут не пахло, забракували. Почали крутити якийсь французський. Але там також особливого «порева» не було. Чулося тілки суперечки: – Це його блядь?
– Нi!
– А це хто?
– Жінка!
– Мабуть все ж блядь!

Фiльм-то був без перекладу.. Але і цей фільм не додивились, пішли дивитись на «камрадів». А там почався «ченч»: міняли цигарки на пиво, яке ім відавали на обід кожен день. У них як раз обід і був. І тут на вертольотний майданчик вийшов наш завпрод Борис Абрамович Гінсбург. Вивалив своє черево над леєром і розглядає прибулих. А ті, обідаючи, розглядали нас. І, коли вони майже всі пообідали, один з них, раптом побачив Абрамовича. Тоді він щось закричав, і кудись побіг. Всі вирішили, що він побіг за чимсь, щоб зробити «ченч». Але помилились: виліта цілий натовп, більшість якого тицяють пальцями на завпрода, і щось кричать.

Прислухався, і ледь не впав. Німці кричали, указуючи на Абрамовича: «Юде! Юде!» Гінзбург хутко зник.

Бонсай – Злому

“Арiйцi” (мiсцевого розлiву)

> Німці кричали, указуючи на Абрамовича: «Юде! Юде!»

>> Бугага! :)) Якось бачив подібну сцену у автобусі. Якісь 2 їблана (інакше і назвати не можна – літ їм було по сорок, а то і з гаком), і також – стоять, регочуть і у одного чоловіка пальцями тичуть: «Юде! Юде!» Тільки той у кого вини тицяли був ТАТАРИН ;))

Злий – Бонсаю

“Тлумач”

На судно він з’явився з персональним стільцем та настільною лампою. Коли мені це розказали, я не дуже повірив: вважав, що мене намагаються розіграти. Али він сам з’явився, щоб зафіксувати цю обставину на випадок списання з судна по закінченню рейсу, і можливості виносу цих речей з судна і порта. На моє зауваження: “Чому він так впевнений, що він буде списаний так скоро (рейс намічався на 30 суток)?” – він відповів зразу: “А мені більше одного рейсу на судні не витримують!” Я зразу зрозумів, що з ТАКИМ «фахівцем» мороки буде вдосталь.

На першій же вахті він зумів привернути свою увагу: був одягнений у робу і чоботи, на голові захистна каска з прикріпленим шахтарським ліхтариком. На моє питання: “Для чого такий вигляд?” – одержав відповідь: “На всякий випадок!” Про який “випадок” він натякував, невідомо, у рейс збиралися вирушати на електроході, який пройшов капітальний ремонт, доволі обкатаний (не у одному рейсі), усе працювало “як часи”. Але на всякий випадок почав наводити про нього довідки. І мене чекали нові несподіванки.. Як правило, його електрик максимум через дві неділі обов’язково ПИЗДИВ, і вимагав переводу у другу вахту. Мене це здивувало: балакав він ввічливо, писав у вахтовому журналі красивим почерком, не пиячив, не спізнявся на вахти, не «стукав» на самого електрика..

Але протягом рейсу, я мимоволі почав за собою помічати, що мене дратує його манера розмови, тембр його голосу. А ще через деякий час мені вже самому хотілося заліпити йому у пику.Так як він несамовито горлав тобі у вухо (як глухому). До речі, його електрик вже благав перевести його до другого електромеханіка, але другі електрики впручалися.

Перший заход був у Данію, де була можливість придбати автомобілі, звичайно, не нові. Наш герой зразу пожвавився, і тільки кинули трап, одів свій плащик, підхопив під пахву «портхвельчика», і попрямував, прямо на автомобільне звалення. Де пропадав майже весь термін перебування у цьму порту. Він зумів ще раз всіх здивувати! У останній день, коли готовились до відправки, на судно навантажили ще одне авто. Це була «копійка», колись зеленого кольору, але іржава, і у дірках – як сито.

Так як усі місця вже були зайняті, ЦЕ помістили на полубак, який заливався хвилею навіть у 3-х бальний шторм. Тільки вийшли у море, до мене звернувся «автомобіліст»:”Володимирович, у мене закінчилася ізолента!”Я йому видав, але дуже здивувався: дня три тому я видав УСИМ електромеханікам по 2 КГ тієї самої ізоленти. Куди він її дів??? Дуже швидко я зрозумів: «КУДИ». Якось на містку я дивився у бінокль, і випадково навів на полубак, і на «копійку». На мій подив, вона з «зеленої» перетворилася на синю. Я остовпів: “Невже він ЦЕ перефарбував?” Але коли роздивився зблизька, зрозумів у чому справа: володар цього «дива» обліпив його ізолентою.

Цим придбанням дуже дивувались хлопці, які з ним ходили у Канаду, де той придбав «авто» ще більш екзотичного вигляду. Це був «сарай» десь 5 метрів у довжину, і 3 завширшки. Який мав десь 12 «горшків». Цей «раритет» довго стояв у порту і дивував перехожих як розмірами, так і iржавим своїм виглядом. Батько, який приїхав за цим «добром» порадив нашому герою: “Синку, благаю, НЕ БЕРИ ЦЕЙ ХЛАМ!” У відповідь синок бере ще один..

А чому «ТЛУМАЧ»? У Канаді наш герой дістав усих з пропозицією що до переговорів з канадцями: “Володію мовою бездоганно!” І тут сцена “фарбою”: біля монстра копирсається наш «тлумач» з купою «фахівців» з марним намаганням його завести. Марно. Але тут помічають “аборигена”, який втюхав цей хлам. Наш герой звертається до нього з промовою: «Хеллоу, мистер, май кар ни хуя не заводится!»

«Мистер» не оглядаючись, прибавив ходу..

Бонсай – Злому

“Дядя Гриша”

Це був мій двоюрідний дід. Огрядний чоловік, смаглявий та кучерявий, трохи схожий на цигана. Пройшов війну, освіти у нього особливої не було, а працював він шофером, возив на “Газ-21” якусь городську начальницю. Водієм він був класним, у повному розумінні слова, тоді ще були класи. От і був він шофером 1-го класу. І був дядя Гриша неймовірним п’яницею. Що надзвичайним було те, що як би він не напивався, і де б його чорти не носили, вид у нього завжди був “показний”. Штани напрасовані так, що об стрілки можна було порізатись, завжди при краватці. На костюмі – ні пилинки, хоча гудів він іноді – по чорному.

А ще дядя Гриша був чудово недорікуватий, зрозуміти, що він каже не міг ніхто, навіть його жінка! Коли він говорив, здавалось, що у нього повний рот гарячої картоплі. При тому він балакав надзвичайно швидко. Може, коли він був тверезий, ще щось можна було розібрати, але на роботі я його ніколи не бачив, а звичайно у свята, коли він був “під мухою”. Коротко: балакати з китайцем, гадаю було б легше.

Розуміла його тільки моя бабуся Клава, яка всією душею кохала свого молодшого братика, хоча могла дати йому доброго прочухана. Згадую один випадок. Мені було років 12, и сидів я якось дома один. Дзвоне телефон, піднімаю трубку – дядя Гриша. І зразу вивалює на мене вагон цієї нісенітниці, бурхливо перемежаючи вигуками. Із всього цього набору слів я зрозумів тільки одне – “Клава”. І тому силячись зрозуміти, довго я гукав у трубку: “А? А-а?” Дяді Гриші це це швидко набридло, і я, нарешті, почув виразні слова: “А? А?? – Хуй на!”, і він бросив трубку.

Прийшла бабуся. Кажу їй: “Тут дядя Гриша тобі дзвонив. Вона: “Ну, і що він сказав?” Я знизав плечима, і радісно кажу: “Хуй на!” Картина.. Знав би ти мою бабушку.. Вона зразу ж схопилася за телефон, і від бідного дяді Гриші тiльки шматки полетіли..

Злий – Бонсаю

“Верхолаз”

Якось працювали ми у Долині Затишку, де узимку проводяться ці “Свята Півночі”. І треба було замінити кабель, який спиздили з вишки, на якій були змонтовані світильники у 20 квт (тіпа “Сонце”), які у свою чергу освітлювали лижну трасу. А діло було уже у кінці жовтня, коли ще сніг не випав, але вже було досить морозно. Кабель, який ми вирішили змонтувати був з алюмінієвого прововоду.Тому він і при звичайній температурі був дещо жорсткий, а на морозі був взагалі “дерев’яним”. А затягували ми його через полу трубу, на якій і була змонтована ця вишка. Висота ії була десь 10 метрів. Спочатку протягували зверху дріт,кінець якого ловили через дірку унизу.

Промудохались досхочу перед тим як його зачіпляли, а потім потягли на гору. А на самій вишці підтягував кабеля“супер-пупер-електрик”. Не знаю, за які заслуги його прийняв у цій ролі головний інженер, я з перших днів зрозумів: ДОЛБОЙОБ. І от, витягли ми цей кабель до гори, яі я крикнув йому: “Кріпи міцно!” Потім йому ще раз (так як знав: з КИМ маю справу): “Добре закріпив?” Він відповідає: “Міцніше не буває!” І починає злазити. Але ще не доліз до низу (i це його спасло), як кабель майже весь зі свистом упав додолу. Що я горлав, не пам’ятаю. Електрики потім казали, що такої “музики не чули”. Якби він був унизу – прибив би сучару! Але треба було кабель знову заводити. Я вже заспокоївся, але всі електрики працювали як заведені (особливо – “ас”), і все було зроблено вмить.

А тут ще треба було закріпити дріт на ізоляторах, які знаходились на стовпі, який мав таку форму: самий стовп, і коса підпорка, яка сягала ізоляторів. І коли я тихим голосом наказав “асу” залізти на стовп за допомогою монтерських кігтів, той миттю надів їх, незважаючи на те, що той стовп був покритий льодом, блискавкою поліз по стовпі. Але не на самому ствпі, який стояв вертикально, а по косій його підпорці, при чому, як муха по нижній ії стороні. Де й застряв, головою уперся у самий кут. Спочатку ми скисли від сміху. А потім я йому знову загорлав “підбадьоруючи” слова, після чого він прожогом спустився до землі, перейшов до стовпа, злетів по ньому “мухою”, закріпив дріт, і униз. С тих пір його називали “верхолаз”.

Бонсай – Злому

Вот какую историю рассказал нам в ЖЖ недавно Rork

“Академічні звичаї”

Якось один хлопець, а звали його Джангір, з’явив бажання вступити до аспірантури факультету східнознавства МГУ. З цим добрим наміром він поїхав до Москви, і попрямував у вищевказаний учбовий вуз, щоб у особистому порядку з’явити свої претензії на столичну освіту. Довго Джанiк шукав потрібний кабінет, делікатно постукав, але відповіді не дочекався. Набрався нахабства, він просто відчинив відкрив двері і зазирнув у святі святих факультету.

У кабінеті один перед одним у глибокій замисливості сиділи у повній мовчанці два профессора, обидва у окулярах у сивині чеховських борідках. Зір одного із них був направлений у космос, другий сидів у позі роденовського мислителя. Магістр східнознавства Джанік, по його власним словам, до того забоявся, що не наважився порушити повну сакральних істин тишу. Нарешті один з метрів розімкнув академічні вуста і, як і до того не дивлячись на колегу, вимовив: “І все ж таки з естетичної точки зору, Ви, Федір Андрійович, довбойоб!”

Эту байку в свое время я зобанил, выговорив коллеге: ну, это уж слишком... Но вчера передумал, ага. Увидев по НТВ сюжет, где «стелизд» Сережа Зверев едет на собственном танке… Ух! Это ж надо было видеть! (прим. ред.)

Злий – Бонсаю

“Пидарас”

По судової трансляції пролунало оголошення, щоб весь медперсонал зібрався у санчасті. А на базах у той час медиків було більше, чим у районній лікарні. Думка була: когось травмовано, і дуже важко. Але вранці я взнав, що трапилось: помпа вирішив піймати п’яного на судні, так як був переконаний, що вони будуть (уранцi до бази пришвартувавсь транспортний рефрижератор "Полярные зори"). І він притіг до санчасті одного матроса, який зовсім на п’яного не виглядів.

На запитання: із чого помпа взяв, що цей моряк – п’яний, той відповів:
– А ви бачите, що в нього лице червоне? А крім цього він жує жвачку!
На запитання: "Ну і що? " – відповідь:
– Цим він зажовує запах спиртного!

На що матрос каже: "Пробачте, товариші-жінки, а може я у роті хуй держав?!" Санчасть у повному складі виповзла на палубу. Помпа зник.

Бонсай – Злому

“Згадав!”*

Десь на початку 80-х наше судно (а це був воєнний корабель, на якому спiврозмовник тягнув строкову), з якихсь причин пришвартувалось у порту Гамбург, тобто "НАТIвської" терiторiї. Тому, вихiд у мiсто командi заборонили, дозволили лише прогулятись по пiрсу. Ну от: натовп морякiв висипала на берег, вештались-вештались, нудьга... Нiкуди подiтись вiд "помпиного" ока!

Тут дивляться: по пустинному пiрсу гуляють огрядний ГЕРР, вельми похилих лiт. З маленькою дiвчинкою. Мабуть, дiдусь з онукою. Нашi моряки обступили їх, дiвчинцi подарили матрьошку (яку хтось предбачливо заникав, у надiї на випадковий "ченч"). Потiм хтось вже змотавсь до кубрику, i принiс цукерок. Коротко: жарти, весiлля.. А дiдусь також зрадiв: "Данке шён! Херцлихе грюссен, геноссе!.."**

То, що це були росiйськi моряки вiн зрозумiв! Бiльш того, здавалося, що вiн навiдь колись знав деякi росiйськi слова. А по його поважному вiцi могна було здогадатись, що вивчав вiн їх не у турпоїздці…

Так от, вiн увесь час намагався згадати щось: зморщив чоло, плямкав губами.. Зрештою, згадав! I вдячно усмiхаючись, радiсно заревiв:

– Розстрiляю як зобаку!

* Эту историю я услышал по радио, где-то в середине 80-х. Услышал, сквозь треск и рев «вражеских» радиоглушилок, ибо передача была по BBC. Передача Севы Новгородцева, и называлась она "Севооборот".

** Большое спасибо! Сердечный поклон, товарищ! (нем.)

Злой – Бонсаю

“Дружба – Фройндшафт”

І згадав свої "дружні" зустрічі з "дойчами. Було це, страшно сказати, як давно: у 80-м, Болгарія, Албена. Так і трапилось, чи так "організували" гостинні господарі, але вікна (і балкони) нумерів нашої групи (крім керівниці) були з”видом”у двір. Тому усі перипетії з'їзду усих піздніх гостей (переважно німців) у північ ми чули виразно. Бацанням дверець авто (феергешні), автобусів (гедеерівці), годинний гомін у дворі, на додачу "шпацирен" по коридорах з життєрадісними лементами: "Ауфштеен!" До цього треба додати кожнеденне привітання обслуги: "Гутен морген! Гутен таг!"

Телевізорів у номерах, природно, не було. Тому бажаючи подивитись московські програми, могли це зробити у холі, на 1-му поверсі. Під гамір цієї німоти. Пам'ятаю, якось дивився матч за участю киян. І до мене прискіпився якийсь "Ганс"на інвалідній колясці. Незважаючи на моє неодноразове: "Іх бин нихт ферштеен!" - гундів, і гундів мені щось у вуха. Відв'язався лише тоді, коли я показав на коляску, і спитав: "Сталінград?"

Взагалі "фройндшафтом" до цих "фриців" були переповнені усі. Це й продемонстрував первий наш виїзд на "захід" - простіше кажучи: шинок у болгарському національному стилі: смердюча сливовиця (але від пуза), шопський салат, танок на розпеченному вугіллі і інші речі. Німців там не було, "наїлися" добряче. Настрій був бойовим, що продемонструвала висадка з автобусів у дворі готелю.Не змовляючись, у один голос усі заревли: "Священная война".

Проспівали її всю, потім у готелі "на біс" повторили, додав при цьому дружні заклики: "Гітлєр капут!, Капитулірен, Мютцен-ап!"(шапки долой) - доволі росповсюджена команда у концтаборах. Вранці наша керівниця довго та без успіху намагалася виявити заводіїв. І, як не дивно, німці принишкли.

Друга зустріч була у іншому шинку, під назвою "Робінзон" - хижі під щось маорійське. Питво ті їда була така саме, як і у болгарськім, зате повно німців. І коли вони розхитуючись заревли свої пісні, перша думка, що прийшла до мене тоді: "Бійки не минути!". До тогож вони танцюючи штовхалися, суки, тай ще й шкірились. Хоч по російським(і не тільки) законам виходило: два зіткнення, і вихід на "розбірку". Скінчилося тим, що я запросив на танок таку собі Любу (робітницю міськхарчопрому з відповідними формами), і з її допомогою буквально розкидав тих фриців. У відповідь - ніякої агресіїї: іржання, оплески, вигуки: "Гут! Гут!" Коротше кінцівки вечора "по-російськи" не вийшло.

А тут винесло самого "Робінзона", і почалися вибори "П'ятниці". Вибрали два десятки чоловіків (і вашого покірного слугу), жюрі було у основі з німкень, не знаю: західні чи східні, але безсоромні – сучки! Пам'ятаю добре: так як мацали не тільки м'язи, але й геніталії. Мене забракували десь у півфіналі, і як вийшло: до щастя - у фіналі "щасливців" прив'язали до стовпів, і дві німки бігом стали поїти їх вином за допомогою ложок. Під кінець змагання "П'ятниці" були облиті з ніг до голови облиті вином: обидва були "готові" - пьяні у "дим".

Вечірка закінчилася сумісним співом "Катюші", загальним братанням. Висновок: з німцями куди приємніше мати діло, чим з другими представниками "братніх" народів.

Злий – Бонсаю

“Молочнi братии”

Якось i менi випало "ним" побувати. При обставинах дещо незвичайних. Це була естонка, красень-баба: струнка, миловидна, взагалi красуня. Чимсь була схожа на Анне Вескi, але звали її Ельза. Ну, як завжди буває, почали її "окучувати". Першим одержав "вiдлуп" старпом, якого вона прилюдно обiзвала: "Окху-рок!" Санкцiй особливих не було, тому усi вирiшили, що її "топче" капiтан, i заспокоїлися.

А тут зайшли до Лас-Пальмасу, де затоварилися рiзною апаратурою. Я також. Тому не дивно, що вона почала до мене заходити "послухаим музику". Особливо їй подобався Тальков. При цьому вона невимушено вкладалася на диван. Я не придавав цьому особливого значення, так як не був дуже до цього голодний, i не хотiлося на початку рейсу одержати гемороя у виглядi кепа.

Але Ельза щось загадала: було видно, але що? Мiж цим дiвчинка приступила до певних дiй. Я уперше попав у таку сiтуацiю, i просто чекав, чим оце все скiнчиться. Сумнiви Ельза мої розвiяла вмить, коли запросила мене у "білий танець". Пiд мелодiю "Чистые пруды" ми опинилися у лiжку. Таким чином, почалося несподцване "кохання".

Все було чудово, але прощаючись, вона спитала: "У тебе є сгусчонка?" Вона у мене була, i навалом. Кожну зустрiч “у ящику” вона не забувала її забирати. Потiм я помiтив, що вона приходила до мене через день. На питання: "Чому?" – вiдповiдала: "Заморилася".

Одного разу здивувала i розсмiшила мене до слiз, ледь не дiйшло до сварки. Якось у самий кульмiнацiйний момент вона перервала стогнання, щоб менi повiдомити: "А патолокк надо подкрасить". Я з великим зусиллям скiнчив справу, а потiм вiд реготу мало не впав з ящику.

Але вона сама i "розвалила хатку" – десь через мiсяць. Роздавали "скоропорт", де були 0,5 кг розчинного кофе, гумову жуйку, фрукти, йогурти. Роздавала Ельза. Коли дiйшла моя черга, вона менi вiддає все крiм кофе. З заявою: "Одну банку кофе будете дiлити разом з 2-м механiком, а другу – я беру собi. Питання є?"

Питань не було, механiк позеленiв, я, мабудь, також. Вилетiли ми з ним пiд гучний регiт колег як обпеченi. На другий день я роздумував, чи йти до салону, чи нi? Пiшов. Зустрiла Ельза: "Вiтья, какк тамм наша музика?"

Щож «ебарь-теоретик» вже був, зараз буде «ебарь-терорист»..

Бонсай – Злому

“Вацик”

У нас був такий Вацик. Це був цирк, а не людина. Точніше – “посетитель одеского цирку” – як деякi перекладають на россiську мову одеское слово ПОЦ. От. Воно и є… Справжний поц! Якось пішли вони на блядки. Вiн завалився у ліжко з однією подругою. Вночі вона проснулася від крику, мац-мац, а Вацика нема. А він під ліжком знайшов ящик з дитячими іграшками, витіг з нього автомат, плазує по підлозі, строче і волає: – Ти подивись, це ж справжнє ізраїльське «Узі!»

Бонсай – Злому

“Перекладач з ангольської” (легенда МГУ)

Діло було у 70-ті роки. Дзвонять якось у МГУ з ЦК КПРС, і кажуть, що терміново треба перекладач-синхроніст з ангольської мови. Що мовляв, з дружньої краї яка розвивається, привезли художній фільм, який будуть дивиться члени ЦК: тов. Суслов, Пельше, Слюньков та інші.

У МГУ піднявся гармидер – перекладача з ангольської не було, поки один з деканів глибокодумно не промовив: "Яка ангольська? Ангола – у минулому португальська колонія! Кіно, безперечно, на португальській!"

Знайшли іспано-португальського препода, який трошки розмовляв португальською (мови східні) і командирували. Ну що, зайняв він місце у кінобудці, дали йому мікрофона. Довго чекали доки розсядуться ветхозавітні дідугани. Врешті перші кадри:

Безмежний степ, назустріч один одному скачуть верхи два вершника. Під’iзжають.. Бля.. Які там ангольці.. обидва жовтi, ще й вузькоокі. Монголи!

Перекладач остовпів. Зразу зрозумів, що переплутали "мАнгольску" з "ангольською". Різниця, як розумієш, між цими мовами приблизно така ж як відстань між Ліссабоном та Улан-Батором. І ні на одну европейську мову це взагалі не схожа. Що робити? А фільм іде!

Один вершник каже другому: – Куйдайгэлэ хуй даим сран!
Другий відповыдає: – Барма куйдайгэлэ! Йок!

"Тлумач" почав "перекладати":

– Доброго здоров’я, Гуррагча!
– Доброго здоров’я, Уйдэхэн!
– Як здоров’я твоєї сім’ї?
– Добре, потихеньку..
– А твій син?
– Здоровий мало-мало..
– Чи добрий приплід дали коні?
– Добрий, однак.
– А вівці?
– Добрий, однак.

Коротше кажучи, так вони хвилин 5 балакають. Діди сидять у залі, кашляють, куняють, витирають лисини носовиками – нудний фільм. Раптом один з монголів витягає шаблюку. Вжик! І у другого макітра з плечей покотилася..

Зависла тяжка пауза.. Аксакали у залі зашушукалися. У нерозуміння прийшли! Блять, балакали, балакали, все тихо-мирно було, аж ось – на тобі!

Тлумач взагалі отетерів. Його пробив холодний піт! Божевільними очима полхирав він у зал, не у змозі щось вимовити.

І раптом його отінило! Він став у стійку "струнко" і голосом Левітана пророкотів: “САМЕ ТАК ПОЧИНАЛАСЯ У МОНГОЛІЇ КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ!”

Діди у залі замовкли. Обличча у них стали значущі та суворі. Бракувало у цю мить виконання "Інтарнаціоналу". Фільм додивлялися з неприхованною цікавістю, хоча перекладач (від радощів) молов взагалі аби що.

P.S. По оригиналу истории, рассказанной юзером жж zhivoi, опубликованной в сообществе МГУ.

Злий – Бонсаю

“Гогі – великий член”

Природа щедро нагородила його самим дорогим для чоловіка. До того ж і прізвище у нього було відповідним – Цалкаламаїдзе. Не знаю, що воно означало на грузинській, але на російській перекладали однозначно. І якщо буфетчиця йшла навкарачки, тримаючись за переборки, усі знали: "Від Гоги".

На спір зупиняв "своєю гордістю" працюючий вентилятор типу "Підлабузник" – той самий з гумовими лопастями. І міг дуже довго (також на спір) носити на кінчику члена повний 3-х літровий чайник. Взагалі, не мужик, а дівоча мрія.

Але саме дивне трапилося, коли Гоги заманулося оженитися. Причому, на судовій, з якою він і пішов у перший сімейний рейс. І яка примудрилася наставити Цалкаламаїдзе "роги". До того ж з якимсь шолудивим камбузником, який не мав і половини "гогиних якостей". Баби взагалі істоти непередбачувані.