Neandertals Home
Сетевое издание :: (август 2015)
Глава 2. Новели: Вiдпочиваючi, Спитав.., 1 Квiтня, Суiцид, Педагогiка, Теоретик, Перекладач, Камасутра Зельоного мису, Позапланова плавка, Вiдрегулював, НОП на маршi, Кулибин, Летючий голандець, Морськи пiдначки, Iнженер по белизнi, Майстерність не пропивається!, Оптимiст, Весiннiй променад, Летючий голандець-2, Стахановець
© Тексты: Виктор "Злой" (Мурманск), Борис "Бонсай" (Омск), 2007г Перевод на украинский: "Злой".
Ще читати: | розділ 1 | розділ 2 | розділ 3 | розділ 4 |
Бонсай – Злому
"Відпочиваючі" ("Отдыхающие..)"
Я вже тобі розказував, що у мене був друг – Марат. Найкращий друг! Також алкоголік (у молоді роки) як і я! Якось, коли я закінчив перший курс у інституті, поїхали ми з Маратом до будинку відпочинку (дома отдыха), що був недалеко від Омську, у містечку Чорнолучьє. Там у нашій кімнаті стояв "дим коромислом". Всі студенти-алкаші та "марухи" мали там притулок. Цілу ніч гриміла музика, танці-шманці, випивка – цілодобово.. А на шостий день, коли уся водка була випита, і "відпочиваючі" (отдыхающие) перейшли на пиво, Марат вірішив вразити усіх – який він бувалий чоловік.
Тому набулькав одеколону у свій бокал з пивом. Пиво стало як молоко, тільки трохи шипіло.. Усі замовкли.. Марат крякнув і випив..
Потім, коли ввечері ми йшли на дискотеку (а йшли ми через чудовий тайговий парк) поруч з ним іти було неможливо. Його відрижка з тієї клятої "Красной Москви" забивала усі чудові пахощі хвойного лісу..
Уранці з'ясувалося, що у мене пропали гроші. Марат накинувся на мене з кулаками: – Не вмієш гроші ховати! Дивись, як треба! І почав теліпати куртку, де у його була захована заначка. Чи треба казати, що і його заначки також не знайшлося? Зістались ми без копійки.. Навіть не було грошей, щоб купити квитка (билета) до Омську.
Врятувало (выручило) нас те, що за цей тиждень ми випили стільки, що у кімнаті весь куток був заставлений порожніми пляшками, ще й сусіди принесли стільки ж "склотари". Тому до Омську ми доїхали щасливо, та й ще на "відхідну" (отходную) вистачило…
Практично все своє життя я живу на “Амурі”. Це такий район Омську. Він не самий старий, заснований був у 60-ті роки. Пам’ятаючи “відходящу натуру” – вік ХХ, коли мова заходе про наш район, чомусь згадуються фігури билинних хуліганів та алкашів, багато з яких не дожили до віку теперішнього. І справді, район для багатьох (многих) хто його уперше побачив – підозрілий: з одного боку – затишний та домашній, з другого – про який давно існували чудні чутки.
Він і справді чудний. І чому дивуватись, коли у відповідь на популярну дитячу забаву “смикни за мотузок” з дерева падало не відро, а чавунна батарея парового опалення. За пивом ходили з 40-літровою флягою, або (сам був свідком) приїздили на коняці з установленою у бричці ванною. Заганяли до тупика залізничну цистерну з портвейном, яка мирно прямувала до винзаводу. А самий здоровенний амбал району миттєво втратив здоров’я, коли стрибнув з верхівки районної новорічної ялинки (новогодней елки).
Багато з байок, існуючих про місцеві звички та вдачі не пройдуть “фейс-контролю” навіть для нашого, далеко не пурітанського ресурсу. Але одну баєчку я все ж розкажу..
“Спитав..” («Спросил..»)
Діло було 20 років тому. Сиділи на лавочці та пили пиво – Серьога на призвисько “Каракуль” (прозваний так за надзвичайну буйну “золотого руна” шевелюру) зі своїм нерозлучним друзяком. Ішов вже по-моєму, другий десяток літрів популярного народного напою, тому, що Каракуль мав сечевий міхур надзвичайної міці (мочевой пузырь необыкновенной мощи), міг випити 8 (!) літрів за раз, і при цьому ні разу не сходити, як кажуть “до вітру”.
И тут іде мужик. Каракуль каже: – Споримо, що я йому зараз як йобну, що він через парканчик (заборчик) палісаднику перелетить! Приятель був такий же хуліган, як і Серьога, також був міцно п’яний, і тому гмикнув та ляснув долонькой (хлопнул ладонью) Каракуля по плечу: – Споримо!
А Каракуль мав зріст неабиякий. Розбігається на своїх ходулях, і з усього розмаху ногою мужика у спину – ХА! Може діло було у великій кількості споживаного алкоголю, а може мужик виявився несподівано метким (неожиданно прытким), але нога злодія вислизнула і попала мужику під пахвою (под мышку).
"Передбачуваний потерпілий" (предполагаемый «потерпевший»), несподівано (неожиданно) виявився неабияким “качком”, і своїм міцним біцепсом “каракулеву” ногу намертво затис, як у капкан.
Так от, стрибає (прыгает) Каракуль, як чапля на одній нозі, страшенно розгубився (растерялся), і від від ніяковіння (от смущения) питає: – А Ви не скажете, яка година ? (который час)
1 квiтня (1 апреля)
Якось, Марат телефонує мені уранці (а діло було 1 квітня, яке у тому році випало у вихідний), і питає – не бажаю чи я побухати. Причому тут же виявляється, що у гостях у нього сидить Лєна. А я ту Лєну ніколи не бачив, знав, що це нова Маратова “пасія”, до того ж заміжня. Тому я і сказав Марату: – Чогось у мене нема настрою сьогодні бухати. Та і Лєна твоя прийшла одна, без подруги. Нащо я вам там потрібний – третій, як кажуть, зайвий (лишний).. Свічку, чи що тримати? Марат зареготав.
Через півгодини знову дзеленчить телефон. Ласкавий дівочий голос прохає Бориса (тобто мене). Не міг упізнати цей голос – хоть убий! – Хто Ви? – питаю.. – Як же – каже, учора тільки з вами познайомились, ви працюєте там-то і там-то.. І, каже, на сьогодні домовились зустрітись у парку культури.
Нічого не пам’ятаю.. Випити я, звичайно, у добрій компанії завжди радий, але з роботи зроду п’яним не ходив, а так, щоб нічого не пам’ятати.. І склерозом я, по молодості літ, не страждав.. І тут мене отінило – сьогодні ж 1 квітня ! Став я до тої дівчини обережно допитуватись: – А хто, питаю, за дівчина, поруч з вами стоїть: – Олег? Марат? Льоха? Іван? Так перебрав я усіх своїх корефанів. Дiвчина віднікується: – Що ви! Які жарти ! Вчора з вами познайомились. Так ви приїдите, чи ні? – Подумаю.. – кажу, і вішаю трубку.
Їхати до парку я, звичайно, і не думав, але заїло щось мене, я все гадав – хто ж із корефанів мене підколов. І з такими думками поплентався на вулицю за газетами. Дивлюсь, назустріч Олег іде, усміхається. ВІН! – думаю. Побазікали ми з ним, мої підозри розсіялися. Либонь нічого не знає.. Хто ж??? І тут я згадав я про ранковий дзвінок.. МАРАТ! Ось, гадаю, хто! Я ж його Лєну ні разу не бачив, тим більше чув.
Зрадів я, хватаю Олега за руку і тягну до телефону-автомату. Зараз, – кажу – пошуткуємо над Маратом, відразу відучиться шуткувати. І за хвилину навчив Олега – що говорити..
Так от, знімає Марат трубку: – Алло.. У відповідь сумний чоловічий (печальный мужской) голос, його прохає: – Погукайте, будь ласка, Лєну.. Сказати, що Марат був здивований – не те слово. Після до-о-овгої паузи він каже: – А хто її питає? Сумний чоловічий голос з надривом вимовляє: – ЧОЛОВІК! (Муж!)
Після цього мовчанка з тієї сторони трубки затягнулось до нескінчення..
PS. Поіржали ми тоді з Олегом, але потім стали мене брати сумніви – а Марат чи мене підколював? Так я і сумніваюсь до цих пір, а пройшло уже років 15.. Саме смішне у цієї історії те, що Марату про свій жарт я так і не розказав..
“Суіцид”
“Ти відповідатимеш за тих, кого приручив”(Анти Сент Екзюпері)
Владислав – це наглядна іллюстрація до тези, про то, як талант, підчас, ходе поруч з дурістю. Познайомився я з ним ще у студентські роки, коли невгамовний бородань був найкращим хіміком інституту, невтомним шахістом (чи багато ви знєте людей, які у змозі обіграти вас наосліп?), невдалим поетом, філософом, і великим базікалом..
Друга, та наступна зустрічі відбулися років через 15. За цей термін веселий бородань, статті якого колись друкувала "Хімія та життя", листувався з АНГЛІЙСЬКОЮ КОРОЛЕВСЬКОЮ АКАДЕМІЄЮ НАУК - перетворився у сутінкового бармалея, завсідника місцевого будинку божевільних, мізантропа та алкоголіка. Дах у нього з’їхав грунтовно, причому остаточно і безповоротно. Ех, якби я ЗРАЗУ міг це розгледіти.. Але іскри таланту у нього наче не згасли – це і привернуло мене до нього, і я (на свою голову) залишив йому клаптик паперу зі своїм телефонним номером..
Боже мій, цей стародавній знайомець почав діставати мене телефонними дзвониками КОЖНИЙ ДЕНЬ, не розбираючи часу (віддаючи перевагу ночі :). Причому бесіда з цим (як це несподівано виявилось) - зовсім малоприємною істотою, яка може вилити на тебе помиї, незалежно від суті та тону розмови – доставляв так мало радощів, що я вже серйозно розмірковував про міри по насильницькому установленню покою у своїй хаті.
І ось якось Слава пропав – не дзвонив мені місяців 3, чому я був невимовно радий. І вже забув про його існування.. коли знову пролунав дзвоник. Я єхидно довідався, чого він так довго не турбував мене. – Та ось, – каже, – вирішив САМОГУБСТВОМ кінчитись.. Я кажу: – Ну і як, успішно? – Ні, – каже, – у божевільню потрапив, вилікували..
Дивний був спосіб піти з життя, який винайшов мій “друг”.. За його словами: він вирішив “стрибнути на палаючу газову плиту”..
Коли я почув про цей “креатив”, то був не у змозі розреготатись, онімів хвилини на три, а потім питаю: – І як, стрибнув? – Так, – каже, – опік III ступеня..
Я похлинувся, і кажу: – Похвально, звичайно, що ти бажаєш уподобитись мученикам старовини.. Але ти подумав, що буде, коли така 100 кілограмова туша на плиту впаде?! Ти ж весь будинок зірвеш, гандон! І повісив трубку.
Більше він мені не дзвонив, а потім у мене змінився телефонний номер. А може.. Але, слава Богу, звісток про вибухах газу у панельних будинках у нашому місті з тої пори не було..
“Педагогіка”
Ітак, березнева днинка (мартовский денек). За вікном сонечко, капіж. Я вийшов до балкону попалити. Чую рипучий тьоті Тасі голос: – Хлопчик, ти нащо килимок (коврик) чіпаєш?
Тьотя Тася це наш двірний “Штірліц” – бабуся, яка вічно сидить на балконі, або біля вікна.. і ВСЕ баче!
Дивлюсь, на парканчику висить килимок. Такий собі непрезентабельний, що належить він тьоті Наді-самогонщиці, з першого поверху (с первого этажа). Килимок цей, по влучному виразу старих уркаганів, – шкварний. Тому, що наскрізь просцяний усіма численними тьоті Наді Шариками та Мурками. І ось, нащо цей килимок знадобився перехожому пацану? Чи він його просто кинув, чи просто захотілося йому намета (шалаш) зробити.. Мало чи які ідеї приходять у 12 років.. Пацан пристойно одягненний, у новій куртці і капелюсі.
І ось, перекочуючись на кривих ногах, як качка (как утка), із під’їзду викотилась тьотя Надя. Просто “фрекен Бок” – у руці така переконлива скалка, більше схожа на бейсбольну біту. Кричала вона так, що чути, мабуть, було у сусідньому мікрорайоні. Що вона лепентувала, я промовчу – парламентьських виразів там не було. Саме м’яке: – Ти! Злодій, йоб твою мать! Нічого залишити на вулиці не можна! Смикай відсіля! Злодій!
Холпчик остовпів, притис до грудей цей засцяний килимок і стоїть... В цей час мимо проходе дама: пальто, шарфик, усі діла. Та й на тьотю Надю: – Що ви кажете? Такі слова! Ну хіба так можливо? Це ж дитина.. Тьотя Надя: – Дитина?! Пішла на хуй, дитина!
Така ось педагогіка..
Злий – Бонсаю
“ТЕОРЕТИК”
Це був доволі імпозантний чоловік – весь у шкірi (коже): шкіряна куртка, штани, шкіряний капелюх, шкіряні чобітки. До того ж у нього були шкіряні рукавички (які він ніколи не знімав), і навіть ліхтарик (фонарик), який був у шкіряному футлярі, яким він намагався підсвітити яскраво освітлений пульт ГРЩ.
І якщо біля тебе засмерділо горілими ганчірками (тряпками), то це означало, що поруч з тобою десь вештається Смугін, який з сигарою не розлучався. І це незважаючи на дуже суворе попередження головного механіка, що: “У машині курити суворо ЗАБОРОНЕНО!” Природно (естественно) до цього добавити каву (кофе), заварену “по-турецьки”, довгі інтелектуальні балачки на різні теми, шахи (шахматы), тощо.
І все б було добре, але Володимир Іванович Смугін до того ж ще був дуже енергійною та ініціативною людиною. На його вахті завжди знаходилась якась робота, яку я, коли зробив, вислухував від старшого електромеханіка: “Якого х..я ти це зробив? Це усе забито у ремонтний реестр! Посилай цього сраного теоретика на х.й!” А як я його пошлю, якщо його вік удвічі більший мого? Так я б і мучився, якби не випадок.
Одного разу я прийшов на вахту з “бодуна”, і коли Смугін підступив до мене з новими ідеями, я промимрив: “Іванович, сьогодні не можу – цілу ніч квасив і не злазив з баби!” Ця фраза Смугіна наче батогом підстьобнула: “Та що ти про баб розумієш! Розставляй шахи, а я тобі розповім, як у мене з ними було!” І з тих пір проблеми праці у мене не було – зранку розставляв шахи, і вислухував пригоди нашого героя. Десь на другий день я вже зрозумів, що його розказні – плід його маразматичних фантазій. Голу жінку він взагалі, мабуть, не бачив. Не кажучи, щоб він когось “драв”. Тоді я зрозумів другу частину його призвиська. Але про це – пізніше..
Знову з Смугіним ми зустрілись у Клайпеді, і знову у ремонті. На цей раз на Західному СРЗ. Я вже був електромеханіком, а він прийшов старшим. З перших днів він вів суто аристократичний спосіб життя. До пізньої ночі сидів у нічному барі, потім сон до обіду, і ніяких ініціатив з його боку. Тим більш, що його супроводжував у мандрах по барах ще один "попсовик" - Серьожа - аматор кави, музики та коктейлів.
Але це тривало недовго: на зміну Серьожі, прийшов суворий Евген, який з трапу заявив: “Я з цим мудаком не те щоб по барам вештатись, я з ним на одному гектарі..”
Одного разу ми з Евгеном пішли у місто (в город), щоб повеселитись. Старший попрохав, щоб ми йому щось купили з харчів. Пізно ввечері ми зайшли, щоб йому віддати куплене, він запросив на “чашку кави”. Краще б не заходили.. У процесі бесіди Іванович невимушено перевів її на статєву проблему, тобто “сів на свого коника”. Мені нічого не зіставалося, як слідкувати за реакцією Евгена. Той то червонів, то білів.
Але Смугін вирішив нас добити – дістав зошит з своїм графоманським твором. Це був повний п..ць:
“У него сильно поднялся х..й, У неё бурно вздымалась п...а “
Ну і, природно: “сісечки та попочки”..
Щоб не розреготатись, я кусав губи та ламав пальці. Не пам’ятаю, як ми попрощались з господарем каюти, мене від реготу не несли ноги. Але Евген не поділяв мого весілля: “С-с-с-у-ка, придушив би сволоту!”
Кликуха Смугіна була: «Ёбарь-теоретик». А “шара” дійсно cкінчилася – зранку наш Смугін, як завжди, дуже ініціативний та роботящий почав скрізь лазити, та прискіплюватись (придираться) до роботи.. Почалася справжня праця.
“Перекладач” («Переводчик»)
Згадав я такого ж “кадра” (правда, може не такого колоритного) з часів моєї студентської юністі. Чи був він теоретиком, чи практиком – не знаю, але я його дуже добре запам’ятав.
Послали тоді нас студентів на практику – на будівництво (на стройку). Діло було у 1984 році, "Горбач" ще не прийшов, з пиятикою ще ніхто не боровся. І у 11 годин на всю будівлю оголошував лютий бас крановщика, який, вистромившись зі своєї будки горлав: – Васько, ти чому ще не у крамниці (магазине)? Час (время) уже!
Коротше, на цій будівлі працювали з півп’яна, і як правило, не більше половини дня. Прямо як у незабутнього Венички Єрофєєва: “З ранку грали у «сіку»..” Будівля була державна.. За цей місяць ми, по-моєму, не збудували і пів-етажу. За цей час будівля, яку будували поруч шабашники піднялась етажів на 3..
Але річ не про це.. Згадую я бригаду, у якій працював, ну зрозуміло – будівники: балакали переважно матюками, у часи пияток обмірковувались різні теми, про ЦЕ нерідко виникало.. Але був там один неймовірний “кадр” – Петько, який любі балачки переводив на еблю. Мужиків бригади ніяк не можна запідозрити у якійсь цнотливості (щепетильности), одне слово – будівники. Але і їх зачепило..
Якось старий робітник Семен Семенович і каже: – Як це Петько любу балачку на еблю вивертає? Давайте йому це зробити не дамо! Змовились, що затіють бесіду про автомобілі, один приніс журнал “За рулём”.. І ось обід, усі “піддали” пішла мова про машини. У Петька цього язик свербить, тільки він про своє хоче сказати, як миттю хто небуть у балачку встріває і вертає мову про “потреби вітчизняного автопрому”. Так балакали півгодини, і що ти гадаєш, друже.. Петько все одно на еблю перевів.. Семенович тільки плюнув: – Ну, людина..
Ну, якщо пішла така пиятика..
“Камасутра Зеленого мису”
Тепер такого району нема у Мурманську. Знесли. Тоді він був заселений одноповерховими дерев’яними будинками, власниками яких були переважно моряцькі та рибацьки удови, у яких квартирували веселі та добрі на ласку дівчата. Добрі переважно за гроші, які часто до копійки витрусювали з п’яних у “дим” коханців. Переважно рибаків та моряків.
Але спочатку про нашого героя. Був він моїм тезкою – боцман з плавбази “Пам’яті Кірова” (отакі чудернацькі були назви). Кремезний (коренастий), міцний чолов’яга, причому – одесит. Кучеряве волосся, розбитий боксерский ніс. У час запоїв, на другу неділлю сидіння “на стакані” чомусь чорнів, перетворюючись у мулата. До його зовнішності бракувало серги у вусі – був би справжнім піратом. Трохи заїкався, особливо коли хвилювався, що було дуже рідко. Мав дуже великий успіх у жінок: не прикладаючи ніяких усиль брав упевнено любу, на яку упав зір.
Дуже не любив пiздоболів на “цю”тему. І коли все ж заходила мова про “це”, часто питав такого: – А ти драв бабу у 30-ти градусний мороз біля пам’ятника Альоші? (30-ти метровий монумент на сопці, яка стойть над Мурманськом). – ??? – А я – драв!
І це було чистісінською правдою.. – пиздоболи прикусювали язики…
Про один випадок розказував тесляр (плотник), його“кореш”: “Якось ми з Вітьком зачепили двох шмар. Але у них житла не було, з общаги. На судно теж не хочуть: – Хором будете.. Вітьок каже: – Пішли у 5-ти поверховий (в пятиэтажку), на 5-й поверх. Стали так: я зі своєю між 4 та 5-м поверхами, боцман на 5-му. Поставили у пози і почали. У самий розгар, бачу – піднімаються пара пенсіонерів. Я швиденько закінчую, а Вітьок – ні.. продовжує!
Пенсіонєри ідуть уже поруч, витрівщились на таку картину, завмерли. Вітьок, не перериваючи заняття: – Ну, ч-чого витріщились? Ц-ц-ирк вам, чи що? Ідіть, ідіть – швиденько..
З Вітьком і я попав на Зелений мис.. Кімнатка була така крихітна, що я зі свого ліжка міг дістати його сідниці.. Але прислухатись було ніколи: запал був страшенний, а голод до жіночого тіла несамовитий. Мимоволі прислухавсь, коли вже засинав від “трудів праведних”. Боцман голосно шепотів: “М-моргай, м-моргай, ш-ш-видче м-моргай!”
Позапланова “плавка”
Середина рейсу, нічого особливого – все обладнання (оборудование) відрегульоване, працює бездоганно. Накочується нудота, починає усе наосточортівати.. Нічна вахта, я у ЦПУ, попили чаю, 3-й час ночі, мене валяє у сон. Одним словом – “собака” (так називають цю вахту у "морях": з 00:00 до 04:00 ранку). I тут лунає дзвоник телефону. Піднімаю трубку у напвісні, відповідаю, перша фраза мене підкидає на стільці як током: “Витьок, у тебе щось відбувається у ел.майстерні на фабриці. Підняли помполіта, «діда», старпома – шмон!” Це мене попередив добрий товариш: Серьожка – 4-й штурман.
Миттю зриваюсь з ЦПУ, мчу на фабрику, відкриваю двері майстерні, а там.. не описати: електрик з приблудним палубним матросом лежать у позах богатирів на полі Куликовому. Готові. На верстаку стоїть повна сулія самогону (ще теплого – нова “плавка”). На палубі емальована цеберка (ведро) з тим же самим. ЩО РОБИТИ?
Ідея прийшла блискавично (молниеносно). На сулії суриком пишу Н2SO4 (тобто сірчана кислота). Чоботом під ребра розбудив алконавтів, випер з майстерні. Вмикнув муфельну піч, куди поставив ванночку з шеллаком, сулію відніс до аккумуляторної, а цебро– до своєї каюти, по дорозі відповідаючи (на судні важко що-небуть сховати) на запитання: “Що несеш?” – “Самогон!” У відповідь: “Га-га-га!”
Відніс. Вертаюсь до ЦПУ, а тут – комісія: “Показуй свою майстерню!” Я під дурня, веду до своєї, але мене завертають: “Та не туди! На фабрику!” А самі аж ногами перебирають – здобич чують.
Приводжу "великий хурал" до майстерні. А там уже чути сморід розігрітого шеллаку. Добре, значить, самогонного "амбре" вже не чути. Відчинив – дихати нічим. Начальство: “Що у тебе горить?” – “Нічого.. обмотки висушуємо.. Відчинити піч?” – “Не треба, швидко відкрий шафи, ящики у верстаках, сейф з інструментом!” Відкрив, пошастали недовго, т.як дихати важко. “Що ще вам показати?” – “Нічого, іди до ЦПУ!”
Начальство було дуже розчароване та сердите. Ще раз підозріло просвердлило очицями: “УСЕ показав?” – “Що УСЕ?” – “Будь певен, ти тепер у нас на олівці!” – “За ЩО?” “Ти знаєш, ЗА ЩО..” Таким чином, нагнітивши атмосферу, комісія ретирувалася. А я згодом, об'явив “кочергу”. Зразу стало жити краще, жити стало веселіше.
“Відрегулював”
На любому судні існує антагонізм між машиною («маслопупи»), та містком (судоводи, по простому: «рогалі»). Маслопупи на усі 100% упевнені, що рогалям робити нічого, і ті знічев’я роблять усе, щоб вивести “машину” з ладу. А судоводи, навпаки: упевнені, що вона до кінця не навантажується, а це погіршує показники на здобичі риби.
Доходили до серйозних сутичок. Був свідком, коли "дід" – здоровенний дядько який притис до переборки здоровенним черевом переляканого 4-го механіка (вчоряшнього курсанта середньої мореходки) і гарчав йому у вухо: “Якого хера ти слухаєш штурмана? Він – рогаль!” 4-й йому у відповідь: “Михайлович, це мені старпом сказав!” “А старпом – теж рогаль!!” (Cтарпом стояв поруч, і удавав, що не чує, хоч "дід" ревів, що закладало вуха ). Отакі були відносини. І тому серед машини було вищим шиком “взути” рогалів. Мимоволі і мені вдалося щось подібне уткнути..
На одному судні мені випало зустріти доволі незвичайного капітана. Чому незвичайного? Тому, що капітани, як правило, до машини не заходили. А цей заходив. Так одного разу, коли я стояв в на вахті, заходе капітан, і з таким виразом радощів на лиці, наче родича зустрів.
Я мимоволі озирнувся: може не до мене? Ні, до мене прямував капітан, простягуючи руки, щоб поручкатись. Поздоровкались сердечно, і він з такою ж приємною усмішкою на лиці став ходити туди-сюди по ЦПУ. Ходив, ходив, а потім підходе до мене і каже: “А гребна установка недостатньо навантажена!” І показує на амперметри навантаження гребних двигунів, стрілки яких на дві риски не досягали 2500 ампер.
Я отетерів від несподіванки. Що робити? Швидкість судна була близька до оптимальної. До того ж “дід” мені довбав кожний раз, щоб не перевантажував двигуни, зберігав техніку. Був би звичайний” рогаль”, відправив би до “діда”, а може ще кудись.. А як від ЦЬОГО “знавця” відв'язатись? Зрозуміло, що хтось йому про ці амперметри розбазікав, але у якому обсязі? Але часу не було розмірковувати: “кеп” стояв поруч і чекав збільшення навантаження…
І я ії “збільшив” – викруткою (отвёрткой) я почав крутити ексцентрик установки стрілки до нуля, на самому амперметрі. Крутив до тих пір, поки вони не стали рівно на 2500 А. Спитав: “Достатньо?” Капітан: “От таке навантаження і піддержуйте!” – “Есть!”
“НОП на марші”
НОП – це абреватура (научна організація праці), яка була дуже популярна у “ті роки”. Багато що було толкове, але ще більше було дурісті та долб...ма. А то і відвертої халтури. Особливо мені запам’яталась одна фраза з цієї “науки”: «..легким рухом плеча ящик з мороженою продукцією (30кг (!) закинути на верхній шар (2,5–3 метри висоти)..». Тратились величезні гроші, щоб удосконалити, полегшити працю рибаків. Але часто це робилось “через жопу”, і тому користь була невисокою. Про таке нововведення і буде оповідання.
У одному рейсі на базу висадився цілий десант науковців з обладнанням, яке вони зібрались установити на судні. Агрегат зайняв більше половини носового цеху. Збирали вони його декілька місяців. Він призначався для посолу риби. Тобто сам він подавав рибу, сіль, спеції, перемішував це і подавав для наповнення у діжки. Рибакам залишалось лише укупорювати діжки, висипати сіль і спеції у бункери. Також відкочувати діжки з рибою. А це все робили рибаки, і вручну. Тобто, саму важку фізично працю виконували рибаки, яких зробили "додатками" цього монстра. І коли цю установк увімкнулии, то уся бригада була “у милі”. Як кажуть: “Натиснув кнопку.. і спина мокра..”
Рибаки проклинаючи вчених, установку і весь технічний прогрес, носились по цеху, купорили діжки, котили, розкупорювали, але за цим монстром не встигали.. А научний світ ходив і потирав руки: «Це ще вона на 1-й швидкості працює, а там передбачено ще 3! Ото буде виробність!». Коротше кажучи, рогалі зрозуміли: «або вона їх, або вони ії».
А тут треба було міняти місце здобичі. Перехід робили 2 неділі. А до цього хтось забув у шнеках подачі солі – сіль. А хтось полив ії морською водою. За ці 2 неділі сіль утворила моноліт. До того ж хтось загрубив захист на двигунах цих шнеків. І коли спробували ще раз запустити цей агрегат – двигуни згоріли. А запасних не було. На цьому усе й скінчилося.
У наступному рейсі агрегат порізали, частини його які були з неіржавійки – пустили у діло, другий метал пішов на металолом. А електронну начинку, у якій до біса було тиристорів, пустили на “кольормузику” – мода на яку тільки починалась.
Пам’ятаю ще одну установку. Називалась вона вакуумним насосом. Для чого вакуум? Для того, щоб висмоктувати кишки з риб в устаноках ІРА-50. Тому цю установку по-простому називали “вафльором” . Не знаю, хто її проектува, але при роботі вона ревла несамовито (неистово). Не знаю, скільки вона видавала децібел, але впритул (вплотную) до неї підійти неможливо: закладало у вухах. І нижню щелепу (челюсть) неможливо було притиснути до верхньої, такий був її тремор. Цей монстр ревів без перерви 3,5 місяці. І коли вона, врешті, замовкала, ставало якось незвично від тиші.
Якось норвежці спробували висадитись на нашу базу для догляду (ми ловили рибу у їх промисловій зоні). Так вийшло, що коли вони підходили до нас, “вафльор” чомусь мовчав. Заревів він тоді, коли їм подали штормтрап. Cпочатку вони остовпіли , потім сходу відштовхнули штормтрап, і рвонули геть.. Після цього вони ні разу не спробували висадитись. Ще один доказ – “що для радянської людини терпимо, для норга – смерть”.
Кулибин
Був він кругленький та рухливий (подвижный) як ртуть. Отаким колобком він вкотився до моєї каюти, і усміхаючись на усі 32, поздоровкавсь, і без паузи – спитав: “Старик, ти мене не виручиш? Дай бійця, щоб перенести речі?” Електрика я дав, гадаючи, що треба було перенести валізу (чемодан). .. Але “бієць” прийшов через 4 години, вимотаний “вусмерть”.
Виявилося, що весь цей час вони тягали металеві кругляки (бронза, латунь, неіржавійка). На останнє вони занесли до його каюти креслярський (чертежный) кульман. Таким чином я познайомився з старшим рефмеханіком Володимиром Михайловичем Рижаком. Але часу аналізувати його речі не було – був відхід: метушня з прийомкою постачання (снабжения), купа комісій. Але коли вийшли, Рижак нагадав про своє існування, скоріш за все- його речі.
Я тільки почав засинати, тому що почалася кильова хитавиця (качка), і у ліжку треба було так розклинитись, щоб тебе по ньому не мотиляло. Але заснути мені не дав сусіда – 2-механік Толян, який виходив у третій рейс підряд, і тому був трохи знервований. Він влетів до мене з криком: “Вітьок, в гроба мать, що у тебе качається по палубі і дзвенить?” Я, трохи здивовано: “Нічого, прислухайся, нічого у мене не дзвенить!” Прислухались, справді – нiчого. Толян: “Це, у долбаного Рижака! Кулібін херов!” Так воно і було, качалалося і дзвенькало залізо, яке він натягав.
..Якось він мене запросив на “на чашку чаю”, де у розмові невимушено розповів, що він конструює паровий двигун, енергоносієм якого повинен бути амміак. Показав також креслення (чертежи), яке було на кульмані, і вже готове. Повинен сказати, що креслення мене вразило: було виконане у туші, аккуратно, чітко усе накреслено. Підписано було каліграфичним почерком. Такому чіткому кресленню я мимоволі позаздрив. Ідею я не міг ні схвалити, ні критикувати – не фахівець , але Толян її назвав дуже лаконично: “Білої кобили сон”. Таким чином, мені стало зрозумілим, чому його називали “Кулібін”.
І якби він тiльки займався б конструюванням! Він ще мав звичку тягти до своєї каюти все, що “погано лежить”. Якось Толян мені поскаржився: “Ну що за народ на цьому судні? Тільки виніс із кладовки лубрікатор (пристрій з головного двигуна для змащування (смазки), як якась сволота його сперла!” А я йому: “Бачив я твій лубрікатор, він у рефці – її Рижак хоче розібрати!” Механік як обпечений, зірвався і полетів до Рижака, який, на щастя, не вспів його розібрати..
Але доля (судьба) його не раз карала за цю звичку. Якось зустрів його до краю засмученого. Спитав у чому справа. Він ледь не заплакав: “Все пропало, все пропало!” І повів до своєї каюти. Коли він відчинив двері – я все зрозумів. Каюта була залита білилами. Вся. Білила була на палубі, переборках, підволоку (потолку) а головне – НА КУЛЬМАНІ і на готовому кресленні. Виявляється, що боцман десь зазівався, і залишив бідон з білілами без нагляду. Рижак його "скомуниздив" і приволік до каюти, де заховав, а кришку не закрив як треба.. А коли пішов на вахту, заштормило, бідон почав мотилятись по каюті і, як результат – загублена праця кількох років.
До того ж він загрузив роботою обох токарів. На усі прохання – одна відповідь: "Не можемо, до чорта заказів з рефки". І демонстрували креслення Рижака, де треба було виконати деталі з бронзи, латуні, а частіше з неіржавійки. А головне, що клас точності і чистота обробки вимагалася сама висока. Я кілька разів заводив мову з Михайловичем, КУДИ у рефку треба ТАКІ деталі, він тільки усміхався. Але ця іділія продовжувалася недовго – токарі його послали, і далеко.. Виявляється, що Рижак на одному кресленні нечітко написав цифру: не то 3, не то 5. На запитання токарів, ЯКИЙ розмір треба , він відповів: “А яка різниця?” Від ТАКОЇ відповіді “точили” втратили дар мови – їм вимагалося СОТКИ ловити!
А погорів остаточно, Рижак, із-за своєї звички. На базу у середині рейсу поставили обладнання для чищення льяльних вод від мазуту, та нафти. База збиралася заходити до іноземних портів, у які без цієї установки не пускали. Зібрали установку, а електронної начінки нема.. Запросили порт, а з нього відповідь: “Вам все вислано у комплекті, шукайте!” Почали шмонати, не знайшли нічого, крім етикеток та лейблів від цього обладнання. І, як не дивно, у рефвідділенні. Усі підозри впали на Рижака, але той так і не розколовся. Списали, і звільнили його з роботи по-тихому – був ветеран флоту. А двигуна він так і не зробив.
Морські підначки
..Або “підйобки” – зміст одинаковий. Без них було б життя морське дуже прісним. От вони – моремани і розважаються. Пам’ятаю, як у свій час 15-ти літнім салагою попав на справжній пароплав (пароход) “Полюс”. З перших днів я і мої колеги (такі ж сопляки) ходили на клотик (верхівка мачти) - чай пити, розганяли брезентом туман, заточували терпугом (напильником) запасний якір, ходили за паром та “енергією” до машини, а до поварихи за менструацією. Забивали кувалдою кнехти (тумби для швартовки). Мені “вдалося” продувати макарони для страви (блюда) “Макарони по-флотськи” – без продутих макаронів, ну ніяк! :)
Але такі приколи іноді виливалися у неприємні історії. Якось боцман здуру заставив практиканта відрізати лапу запасного якіра. І не чекав від того спритності, і кмітливості – думав буде ножівкою колупатись. А той за пляшку найняв газоріза (діло було у ремонті на СРЗ), а той ту лапу відрізав автогеном у мить. Бідний боцман ледь не повісивсь: якір чавунний, та регістровий – кожний рік перевірка, і НІЯКИХ швів.
Біда була якщо народ баче (видит) що ти сильно реагуєш на підначку – життя не стане. Зустрівся з нею і я, коли перший рейс пішов електриком. Стоїш на ГРЩ, ні хріна не знаєш, а тут почина щось дзвеніти. І НІЧОГО не висвічується! Бігаєш вздовж щитової як смажений тарган, поки електромеханік не прийде, і не покаже, що це просто визов до телефону, покаже де вимикається цей чортів дзвоник. Потім ти помічаєш мотилів які попадали від реготу: виявляється – їх робота. Я це запам’ятав.
Якось почав відказувати 6-й дизель-генератор, за який відповідав той самий “мотиль” – ініціатор мого розіграшу. 3-й механік, який взагалі курирував дизель-генератори, наказав йому кожен час прослухувати його роботу. І, коли “мотиль” із слухачкою зібрався іти у відділення допоміжних дизелів – я уже був там. А коли той настроїв “слухачку”– я рівномірно почав стукати пасатижами по станині з другого боку дизеля.. Бачу, тільки спина мелькнула у проході – пішов викликати механіка (а той тільки заснув). Приліта механік, довго там стирчали, потім виходять із ВДГ. Вигляд у мого мотиля нерадісний, а йому механік з “приємною” міною щось розказував, махаючи перед носом кулаком. Через час процедура повторилась, а на третій раз, коли механік притиснув мотиля,і гарчав йому у вухо багато побажань його батькам, родичам і знайомим, багато чого пообійцяв маслопупу зробити приємного. Якщо ЩЕ РАЗ той йому подзвонить. Я зрозумів: досить.
Приходилось і самому робити “кози”, щоб відучити того, або другого кадра, щоб не брав у руки те, що йому не потрібне. Був у мене такий допитливий механік.Тільки принесеш якийсь вузол, або прилад, і він тут як тут. І зразу цілу купу питань: “А що воно, а куди воно?” І якби тільки питав, а то і у руки хапа, а там буває, що пружина якась вискакує. І лазиш усією електрогрупою її вишукуєш. Доконав мене своєю допитливістю. Прийшлось відучувати. Мегоометром добряче зарядив конденсатора і підклав до купи деталей, а сам відійшов. Підскакує механік – хап, а його як довбане! Кинув, відійшов. Довгенько не підходив. Почав знову, я йому знову конденсатора. До середини рейсу інтерес до моїх деталей у нього пропав.
Розважався з маслопупами і мій електрик. Якось був свідком такої сцени(мене не бачили): електрик довбається у щиті сигналізації головного двигуна, а мотиль стоїть поруч слідкує, і не відходить. Електрику це набрида, і той йому каже: “Іван , ти з ключем стоїш, а тут такий же розмір – підтяни гайку!” Той підтягує. Електрик: “Ну як, не йобнуло?” Мотиль: “Ні”. Електрик, замислено: “Так, виходе, напруги нема..” Мотиль остовпіває, а потім змивається. І надовго.
Ще одна сцена: на палубі стоїть “ухман” – той що керує (управляет) роботою лебідчика (матроса який цією лебідкою управляє). Робота не дуже важка: махати руками – майна, віра, вправо, вліво. Та ще одчіпляти вантаж, тому у нього одягнені рукавиці. Проходе поруч старша буфетчиця, перша красуня корабля, одягнена як картинка. І добре відчуває, зараза “як” на неї зараз дивляться уся купа голодних мужиків. “Галя, можна тебе на хвилинку?” – чемно звертається до неї ухман. Та підходить: “Чого тобі?” “Галя, у мене руки брудні (грязніые) – достань із кишені штанів сірники (спички). Та полізла йому у кишеню. А штани у того були флотські (з клапаном), і кишень взагалі не було. І сірників також. Але вона мимоволі ЩОСЬ схватила, і завмерла…. Ухман: “Ну що, ВЗЯЛА?” Тільки тоді вона вийшла із ступора. І понесла ухмана далеко-далеко. З переліком усіх його рідних та знайомих до 7-го коліна, також усіх святих і апостолів. Такої “музики” я від боцманів рідко чув.
“Iнженер по білизні”
Згадав ще одну підйобку. Змайстрували її мотилі. Якось “інженер по білизні” (так звалася іі посада), а простіше – праля залетіла до машини з криком: “Чому у пральну не подають пар?!” Ті, недового думаючи, показують на ЦПУ, мовляв: “Пар ми вже подали, але нам ніколи, а там треба два колеса великих покрутити, і буде тобі пар!”
Баба була здоровенна і дурна. Влітає на ЦПУ, хапається за перше велике колесо, і починає несамовито крутити.
До речі, судно було електроходом, і ці колеса були для набору схеми, по якій працює гребна установка. І добре, що схемою було предбачено блокіровку цих колес, а то б жарт міг бути дуже невеселий: як раз ішли протокою (проливом), і тому для безпеки проходу, на ЦПУ був повний аншлаг: головний механік, старший електормеханік (крім вахти). І тут ця баба. Спочатку була німа сцена. А потім у 4-ри глотки заревли усі в унісон! Баба як стояла біля того колеса, так і завмерла. Багато що вона нового почула у ту мить!
“Летючий голандець”
Тільки вийшли з Гібралтару у напрям Бразилії. Пройшла половина “собаки”. У схемі усі 4 дизель-генератори, електрохід набрав повні 19 узлів (приблизно 35 кілометрів на годину), на Атлантичному океані повний штиль, дрімотно і сонливо.. І треба ж було мені за чимсь подзвонити на місток (місток – место управления кораблём). У відповідь мені ніхто не озвався. Погавкав у гучний зв'язок ("Берізка") – тоже нічого. Піішов сам туди виявити – у чому справа.
Коли зайшов на місток, як завжди осліп. Так як там завжди вночі – повна темрява, тільки ліхтарики підсвітки приладів горять. Але стернового не бачу, штурвал колеса обертається сам – управління на «автостерні». Тиша, тільки чути гудіння локаторів, та гучний храп із штурманської. Заглянув туди – там 2-й штурман спить, поштовхав – НІЯКИЙ.
Кинувся до телеграфу, наступив на стерновового, який спав також у позі “зародка” біля тумби «автостерна». Переступив через нього, поставив телеграф на “Стоп”, визвав 3-го штурмана, який довго обурювався, але коли почув ПРИЧИНУ – вмить примчав. Настроїли локатор, щоб подивитись обставину. На щастя, ні суден, ні рифів близько не було.
Поволі набрали хід. Піішов і я до себе. І тільки тоді помітив, що незважаючи на роботу кондіцеонерів з мене лив піт. Причому такий який не лив при +50* у машині, а коли сів у креслі ЦПУ, побачив, що у мене тремтять ноги. Таке продовжувалось до кінця вахти. Тремор пройшов вже у каюті, коли випив стакан спирту. Але довго ще мені снилось одне і те ж – темрява і стерно, яке обертається саме по собі. Заснути після цього було проблемою.
Майстерність не пропивається!
За своє життя не зустрічав п’яниць, які були або тупі як валянки, або неспроможні як робітники, про яких кажуть: “Руки у гузні виросли”. Не знаю, це така слов’янська ментальність, але п’яниці на Русі, як правило: або золоті руки, або голови..
Ось з таким чоловіком довелося зустрітись і мені, коли я був ще досить зеленим як фахівець. Звали його Сан Cанич по прізвищу – Шаговик. У цей рейс я пішов 4-м електромеханіком. Не знав судна, людей, обладнання. Як сліпе цуценя. Одним словом, прегарна мішень для розіграшів колег, та раздолбонів начальства, і того ж Сан Cанича, як старшого електромеханіка. Але за весь рейс роздолбонів від його я так і не почув. Навпаки, декілька разів він сам одягався у робу, щоб мені допомогти (явлення у нашім флоті взагалі немислиме). Але оповідання не про це. А про майстерність.
Були у Сан Санича періоди, коли він доволі міцно “сідав на стакан”. Не знаю, ця звичка у нього з торгового флоту (де “стук-стук” був 100%) але у такі дні він зачинявся у каюті, відмикав телефона, видирав фішку гучномовного зв’язку, затикав трубу акустичного зв’язку з машиною, і починав “процесс”. Який продовжувавсь 2-3 неділі. Люди, які його добре знали, казали, що він напивався до повної отключки. Тому його в цей час не займали.
Але одного разу трапилося “ЧП” – судно знеструмилося (обесточилось). Повністю. Світилося тільки аварійне світло, який давав аварійний генератор. Але запустити основні генератори не вдавалося. Усією електрогрупою ми товклися у машині, перебирали схеми, перевіряли ел. ланцюги (эл. цепи), заміряли напругу, збудження. Ні ЧОРТА! І так було протягом доби. До речі, події відбувалися біля о. Шпіцберген, надворі був січень (январь). На судні почали дубіти.
В ЦПУ набилося до біса начальства, яке, як часто буває, віддавало “корисні” поради. Не знаю, чи знайшли б ми причину, але я вже бачив, що більшість наших спеців почало панікувати. У цю хвилину дід каже: “Піднімайте Сан Санича!” Я остовпів, і не один я: “Він же не транспортабельний!” А дід: “Несіть його у ЦПУ!” Видно щось знав.
Приносять Сан Санича – ТРУП. Почали його приводити да тями.. Анітелень. Навідь на ляпаси по пиці не реагує. Дід: “Бовдури, не так!” Підходе до нього впритул і каже: “Сан Саничу, ЧП – ми знеструмилися! Що робити?” Поволі відкриваються очиці, погляд ніякий, але видно, що починає реагувати: “Провіряли релейний захист?” Усі гуртом: “Провіряли, ни хера!” Сан Санич: “Провірте реле зворотної потужності, і віднесіть мене до каюти, козли.. Тут холодно!”
І справді, уся справа була у цих реле, про які просто забули перевірити. Таким чином мені вдалося побачити прояву справжньої майстерності.
Але закінчив Сан Санич погано. Через рік я почув, що його списали з судна на отході (не втерпів, сів на стакан передвчасно). Довго про нього не чув. Але декілька років тому почув у міжнародних новинах, що у США затримано судно під панамським прапором, яке везло декілька тон кокаїну. Екіпаж був російським. Серед них почув прізвище: Шаговик. Маю надыю, і дуже велику, що це однофамілець.
“Оптиміст”
Був у мене друг, на призвісько Колян, з яким ми багатенько попили у студентські роки, та й пізніше.. Друг та горілчаний брат він був чудовий. Умовляти його випити не приходилось ніколи, він міг умовити (кого завгодно і у самий непідхожий час) віддатись цьому доброму заняттю. Такий у нього був завзатий характер.
Що до наших пияток, замолоду ми завжди, перш за все гадали – чого б випити, і ніколи про те, чим би закусити. Не те що зараз.. Пили ми досить рідко, але міцно. І якщо після такої сильній пиятики не проригав, то пиятика не вдалася.. Ех, скільки добрих дівчат втратив я на цих пиятиках, за своєї звички нажиратись до коматозного стану. Не те був Колян.. Стійкість до алкоголю видно, дісталася йому у спадщину від тата-пиятика (а скандальний характер того, на щастя, не передався). Коротко кажучи, друг мій був нечуваний п’яниця, веселун і бабій. ..І великим розпiздяєм (не у розумінні, що любив травити баєчки), а так по життю.. По-добромуму про нього можна було б написати цілу книгу.
Але зараз я розповім, тільки одну історію про нього. Було це років 15 тому, коли Коляна з тріском виперли з міліції. У якому розумінні виперли, із-за чого він туди попав? А ні за що.. він там робив. Причому я був безпосереднім свідком вигнання Колі із “доблесних лав” радянської ментури (тому, що сам тоді за руку привів у управління УВС нашкідившого друга – здаватись). Полковник, який зривав з нього погони, потім (у курилці) мені сказав: “Такого міліціонера, як Ваш друг, я ще не бачив..”
И це було щирою правдою. На тверезу голову Коля викликав на усіх дуже добре враження, може тому його завжди ставили на відповідальні пости (у той час він охороняв мерію). Біда була у тому, що на чергуванні Коля томився, і йому дуже швидко ставало нудно.. І тому він ішов за портвейном. А брати менше 3 “вогнегасників” Коля не вмів.. Іноді до нього на чергування приїздив я, і, як міг втихомирював, витверезував, а також викидав порожні пляшки і виганяв приблудних шалав..
Одна із таких пияток на чергуванні закінчилася невдало.. Коля, як треба нажерся, пішов до кіоску за пивом, і зустрів по дорозі ворогів – відкрив вогонь. Слава Богу, ні в кого не влучив. Але діло було у 2 годині ночі, у центрі міста...
Прибулий по тривозі наряд виявив у холі мерії міліціонера Колю горілиць лежачого у калюжі (як спочатку подумали – крові). Кобура виявилася порожньою і валялася у куту. Старший вже схопився за рацію, щоб викликати швидку («скорую»), підкріплення, і об’явити план «Перехоплення» (план «Перехват»).. коли убитий подав ознаки життя. Краще б він не подавав..
Кримінолістичної експертизи не проводили – не треба бути експертом, щоб зрозуміти, що стривожилися по запарці.. і що тут мало місто не напад, а щось друге.. Тільки тепер усі помітили, що стоїть нестерпний сморід від перегару та блювотини.. Кров виявилася насправді томатним соком, яким Коля обблював весь хол.. (це ж скільки треба було випити, при його “стійкості”?) Пістолета шукали довго.. Знайшовся він у туалеті, у унітазі.. пробачте за подробицю – під “накладеною” на нього купою.. Мабуть таким чином Микола, неясно усвідомлюючи, що з цією нічною стріляниною він круто “попав”, намагався позбавитися від доказів.
До мене Коля приїхав вранці, у ніякому стані. Хміль із нього вже вийшов, зате міцно зірвало дах ("сорвало крышу"). Його колотило, язик заплітався, і він мурмотів, що тепер його неодмінно посадять, і що краще було б застрілитись. Я подзвонив на роботу, взяв відгул і повіз Коляна у управління УВС – налагодити справу.
Другу моєму нечувано повезло – за три дні до цього молоденький сержант намагався застрелитись з табельної зброї. Молодість, кохання.. це все вважається зараз нереальним.. Сержантик вижив, але був великий скандал, і чекали навіть комісію з Москви. Коротко: начальство сиділо на "сковороді" и роздмухувати Коліну нічну стрілянину не хотілося нікому.. Звільнили його “по власному” протягом півгодини: з нього просто зірвали погони, відібрали посвідчення і штурхонули під зад. Тоді, сідий полковник і сказав мені: “Такого міліціонера..”
Коли ми вийшли з управління, на ганку (на крыльце), я витяг пачку цигарок і знову закурив.. А “ожилий” Коля штовхнув мене у бік і сказав: “Ну що, пішли попиячим?”
“Весінній променад”
Діло було у квітні 70-х. Я щойно прийшов з рейсу (півроку вештались), і відпочивав у ДМО (дім міжрейсового відпочинку моряків), чекаючи відпускних, щоб виїхати “на материк”. До цих пір не розумію, чого поперся на танці, які проводилися щосуботи у ДМО, видно з нудьги. На моє здивування там були не відомі усім шалави, а молоденькі та свіженькі дівчатка. Це мене зацікавило, а потім "заграли гормони". Коротко кажучи, я “зробив стійку”. І як завжди це робив, став “окучувати” одну красуню. Та була, на мій погляд, не проти. А були вони, як вона мені розповіла, студентка з Астраханського РибВТУЗу, у нас на практиці.
Усе складалася прекрасно – домовилися на проводи після танців. І тут дівчинка видає “фортель”: вже на виході з ДМО підводе до мене подругу зі словами: “Це Таня, вона дуже хоче з Вами познайомитися!” І з цими словами зникає з якимсь курсантом.. Стою як опльований. Що робити? Послати все до дідька, це дівча, і піти у ДМО? А ТАМ ЩО робити? У кабак пізно, спиртного теж достати проблема. Куди не кинь – скрізь клин.
Робити нічого, потеліпав з цим дівчам. А воно таке раде – щебече щось про себе, папу, маму, сестричок, подружок.. - не замовка. По дорозі сама запропонувала іти пішки до її общаги. Я іду мовчки, ще не охолов від люті: “Це ж треба, ТАК мене кинути!” Вже стало доволі темно, ще час білих ночей не наступив. А ми вже ідемо по безлюдному шосе, поруч озеро, густий чаганик (кустарник). Дівча вже все про себе розповіло, і почало мене розпитувати: “Хто я? Відкіля?”
Думка з’явилася блискавично – як біс вселився. Відповідаю: “Роблю у порту, вантажником”. Вона якимсь тремтячим голосом: “А чому?” Відповідь: “А куди ще мене з “ такою” статтею візьмуть?” До речі: у рейсі ми стриглись “під бубен”, і тому зачіска була “до теми”. У Тані вже й голосок пропав, але мовчати ще страшніше, тому пита: “А за що?” – "За грабіж, згвалтування і вбивство!”
Відчуваю, як вона почала тремтіти (ішли вже “під ручку”). Тут я погнав ту “зоновську мульку”: що я зав’язав, що вирішив вийти на “чесну дорогу”, але мені треба тільки така дівчина як Таня. Між тим, ми вже майже дійшли до цілі. Я продовжував молоти (відкіля тільки слова бралися?), Таня не заперечувала і не впручалася, коли її обнімав, та цілував. На усе одна відповідь: “Так.. так.. так..” Домовилися зустрітися завтра. Тільки відвернувся, щоб іти, зірвавалася на галоп. Видно від радощів. Можу тільки припустити – ЩО Таня сказала своїй подрузі.
На зустріч вона, гадаю, не прийшла. Я вже забув про неї. Але довелося зустрітись ще раз. Я вже їхав до вокзалу, щоб виїджати до аеропорту, і як завжди, стояв на задній площадці автобусу. І на одній зупинці у автобус ввалюється величезний натовп народу, у перших рядках якого на мене насувається Таня. Коли я їй гукнув, і вона побачила мене, то з диким криком розкидала натовп, і вилетіла назовні.
“Летючий голандець-2”
Цю історію мені розповіли у перші дні перебування у Мурманську. Не знаю, чого це відбулося – може заспорив з кимсь, а може жадоба до грошей. Коротко кажучи, наш герой умудрився провести у морі рівно 3 роки (!). Діло було у 60-ті роки, коли риболовний флот уперше вийшов у Атлантику. Тоді оселедець атлантичний добували на так званій “Джорджес-банці”, яка знаходилась десь у 20 милях від Нью-Йорку. Плавбаз було мало, рейси були по 3 місяці. Наш хлопець після закінчення рейсу писав заяву і пересаджувався на другу базу, а потім на третю. І так ТРИ РОКИ. Люди які бачили останній рейс “голандця” казали, що коли він останню мить покидав судно, вид у нього був зовсім безрадісний і збентежений. Здавалося, що він не дуже розумів що діється.
Начальство звернуло увагу на це, і проявило турботу. Для нього було виділено охорону, під пильним оком якої хлопчик одержав свої гроші (на той час – великі), посадили на літак, щоб відправити на батьківщину. З якої він так і не вернувся. Що з ним трапилось – не знаю: може спився, а може збожеволів. На наших людей великі гроші впливають негативно. Але з тих пір здвоювати рейси було заборонено.
“Стахановець”
Знову про “Ілліча“ Базікалова – помполіта п/б “Маточкін Шар” (по-простому – “внематочний шар”, так як відносився до сексуальної серії кораблів СРХФ*: “Сергей Василисін” – «Сифилісін», “Віктор Кінгісепп” – «Кінгісекс», “Даурия” – «Дашка».
Особистностю цієї плавбази було те, що на ній протягом рейса через день треба було виходити на «підвахту». На судні вахти несуть 4 часа через 8, тобто: з 4 до 8 ранку, перерив до 16, і з 16 до 20. Підвахта (на рибу), як правило, з 9 до 12 дня. Від неї НІХТО не визволявся, крім радистів (щоб не загрубіли руки), та у випадку, коли треба терміново ліквідувати аварію машини. Так от, Ілліч НІКОЛИ на неї не виходив – принципово. На зауваження моряків відповідав: “Завдання помполіта – не виходити на підвахту, а її організувати!”
Трошки його портрет: міцний чолов’яга, активно займався атлетичною гімнастикою (гирями). Особистостю п/б було те, що на кораблі була вертольотний майданчик і ангар. У ньому і був спортзал. Якийсь “вумник” розпорядивсь ліквідувати бетонне покриття ангару. Ефект цього відчув я, коли був у каюті “мотилів”, яка була під ангаром. А там грали у теніс. При падінні целлулоідної кульки, здавалося, що вона стукає по голові. А як стукає гиря 32 кг можу тільки уявити.
Тому не дивно було чути об’яви помпи: “Хто узяв двухпудовую гирю, срочно сообщить 1-му помощнику капитана!” Сообщать” ніхто не поспішав, і що “сообщать”, якщо та гиря була викинута у море. Часто за нею літав і тенісний стіл.
Зате Базікалов особливо не ліз у розслідування. Дійшло до того, що на «Шарі» проводилися конкурси на кращу самогонку, природно – неофіціальний. Вибиралося жюрі з відомих алконавтів, яким приносили “зразки” у немаркірованому посуді. Перше місце займала електрослужба, завдяки унікальному апарату, зробленому із скла. Але про це окрема історія. Якось «помпа» попав на день народження старшого рефмеханіка. Коли скінчилася “монополька”, старший підморгнув 2-му рефу: “Давай!” Той розлив саморобний “еліксір”. Запала тиша: усі чекали реакції Ілліча. Той хлебув, і запитав: “Що це?” – Йому у відповідь: “А це з траулера передали!” “Ну, якщо з траулера..” – помпа допив решту.
Але розповідь не про це: а про участь «помпи» у процесі переробки риби. Не знаю до цих пір – чия це робота. Але трансляцію радіопередачі “Атлантика” почали у обід з 12:00 (а вона виходила у 14:00). У цій передачі був підрозділ: “Звістки з промислу”. Салон командного складу машини був повний. Сидів і Базікалов, який тільки що налив першу страву. І тут вмикається трансляція з “Атлантикою”. З матюгальника лунає: “Тон в социалистическом соревновании по обработке рыбы на п/б “Маточкин Шар” задаёт первый помощник капитана Иван Ильич Безикалов! Никто не может его опередить как в расфасовке рыбы, сортировке, перегрузке!”
Довгенько розказувала трансляція про “подвиги” помпи. У салоні залягла мертва тиша. А головне – усі витріщилися на «Ілліча», чекаючи його реакції: захлебнеться, подавиться, кине їсти, вискоче взагалі з салону…. Даремні сподівання: той розміренно працював ложкою, у дзвенячій тиші лунало: Хлюп-сьорб.. хлюп-сьорб.. хлюп-сьорб..
Всё проебём мы и пропьём – вот наш оплот: Не опозорим – «Севрыбхладфлот!
Ще читати морськi байки: | розділ 1 | розділ 2 | розділ 3 | розділ 4 |
