Neandertals Home
Сетевое издание :: (август 2015)
Глава 3. Новели: Вiд трьох до п'яти, Змiна декорацiй, Дядя Боря, Чоловича логiка, Секс-музика, Як я був "понятим", Суходрочко, Як я випив свiй перший стакан, Котячий "мачо", Азартнi iгри, Жiноча помста, Героїчна професія, Океанськi запливи, Майже по Тургенєву, Фатальна думка, Вибрав.., Фелiкс Кон, Сором'язливый, Метод комфортабельних польотiв, Цiнителi, Пiке.
© Тексты: Виктор "Злой" (Мурманск), Борис "Бонсай" (Омск), 2007г Перевод на украинский: "Злой".
Ще читати: | роздiл 1 | роздiл 2 | роздiл 3 | роздiл 4 |
Бонсай – Злому
“Від трьох до п’яти”
Декілька історій про сучасних дітей. Коли моїй племінниці Юльці було років п’ять, вона частенько по вихідним приїджала до нас у гості. Ми з нею любили читати. Перечитали усього Карлсона, Мумі-тролля і ще багато чудових книжок. Я не знаю, кому з нас більше подобалось це читання, тому, що читав, розуміло я, але треба сказати що Юлька слухала з великим інтересом, і тому, коли якось я їй покартав на те, що “и дядя твій і тато у цьому віці давно вже самі читали” – вона тільки зітхнула, і каже: “У садку тільки Лєна вміє читати”.
Потім, раптом щось згадала, усміхнуласьь, продовжувала: “А Анушик не вміє читати, але всім каже, що вміє. Ми їй даємо книжку, і кажемо: “Читай!” Вона й чита: “Жили-були дід та баба, жили вони жили, та й повмирали.. Уявляєш, ЩО вона гоне?”
А ось ще одна історія того ж віку.. Ніі трошки більш молодшого! У Юлькіну дитсадівську групу ходила одна дівчинка, у якої тато був чи то “новий росіянин”, чи то “браток” – коротко: по тодішній моді посив малинового піджака. І дочка його якось притягла мобільника. А у ті роки “труба” коштувала пристойних грошей, і діти їх у школу та дитсадок не носили. Не знаю, може це татку заманулося знарядити 4-ти річну дитину “мобілою”, а може вона просто “потягла” з дому. Але у групі їй захотілося “повиступати”, і вона з поважним міною витягла телефона з сумочки із словами: “Треба тату подзвонить..” – набира номера.. У цю мить, одна з подружок вихопила у неї телефон, і диким голосом крикнула: “Старий, гони бабки! Твоя дочка у нас!”
Тато прилетів за чверть години (а це був другий кінець міста)... А з ним повний “Лендкрузер”, та ще три “Джипа”. Папа (а це був поголений чисто “крендель” у штанах від “Боско Чільєджі” біг по сходам дітсадку так, що ледь не тріснули його модернові штани. Коли він, нарешті, увірвався у рідну “середню группу”, то побачив те, що не чекав – діточки грають у ляльки на ковдрі.. і з ними рідна доча..
Коли він розібрався у чому справа, то спантеличено спитав «крадійку»: “Дівчинка, а хто твої батьки?” (Зрозумійте вірно, це було чисто риторичне питання, відображаюче реалії нашого часу.. І заданий був зовсім не тому, що цей “папа” віддавав перевагу чату у інтернеті під ніком “Грій праску”.. Просто, іноді, і таким “пельменям” напиздившим народних грошей, приходять у голову риторичні питання. А батьки.. що батьки.. Телевізора треба менш дивитись!
Злий – Бонсаю
“Зміна декорацій”
Уяви картину: стоїть судно біля причалу, пройшла вже неділя стоянки, нема метушні ні приходного галасу. Таким чином – "повний штиль". Раптом до каюти головного механіка ввічливо хтось стукає, і заходить дуже поважний чоловік: під 2 метри зросту, у парадній формі: повний рукав шевронів, на голові – капітанська "міца" із здоровенним "крабом", та ще й по козирку золоте листя. Перша думка у діда: "Ще одного провіряючого чорти принесли!" Незнайомець: "А можу я бачити головного механіка?" Дід (тихенько): "Я - головний механік".
Невеличкий портрет "дiда": здоровенний чолов'яга, як кажуть, кров з молоком, володар громового басу, та здоровенного черева, за що мав призвисько "кранець" (мішок, або баллон – який пристосовується на суднах при швартовці, щоб запобігти пошкоджень корпусів суден). Як часто буває, такі люди часто - густо “бзділуваті”, особливо перед начальством.
Тому дід зразу взяв "бика за роги" - запропонував каву, потім "до кави". І, нарешті, повів начальство до машини, щоб продемонструвати "досягнення". Досить розчервонілі, вони довгенько вештались по машині, дід давав пояснення. Причому поруч знаходився і вахтенний механік. Коли обхід закінчився, дід запитав незнайомця: "Які будуть зауваження?" А той йому, трохи ніяковіючи: "Мене сюда прислали 4-м механіком*.."
"Кранця" як током вдарило. Механіку здалося, що його вдаре інсульт, так як дідовий фейс став чорним. Довго, дуже довго не міг слова сказати: ловив ротякою повітря. За хвилину заревів сиреною: "С-у-у-ка, твою в гроба мать! У робу – МУХОЮ! У р-о-о-о-о-бу! І щоб я тебе, падло, у ЦЬОМУ вигляді не бачив!
А було це у роки, коли "дідів" з пароплавів пересаджували на теплоходи. Освіта останніх була ШУКС (школа усовершенствования командного состава). У когось вистачало доброго глузду, щоб пережити цю халепу, але не у всіх..
* “4-й механик” – как вы уже догадались, это самый «маленький» механик на судне, на эту должность назначали обычно молодых специалистов
“Дядя Боря”
Дядю Борю я знав, можна сказати, з дитячих років, це був батьків колега по роботі. Дядя Боря був у інституті "спортивним сектором". У молоді роки сам добряче грав у футбол, займався ще багатьма видами спорту, але особливо добре грав у настільний теніс – можливо, він був "майстром спорту" (а жінка у нього, та взагалі була чемпіонкою області по пінг-понгу).
Я у дитинстві також грав у настільний, тільки у секцію я ніколи не ходив, а грали ми у дворі. Там у мене було декілька "заклятих суперників", з якими я "бився". Теніс наш був, звичайно, "сільським", і професіонал розправився б з нами зразу. Але у двірних колах я був фахівцем хитрих кручених ударів. Так от, я серйозно займався цим питанням, ходив до бібліотеки, де переводив на кальку кінограми з книги "Сучасний настільний теніс", якогось японського чемпіонату, постійно вигадував якісь нові підкрутки, але таємниці "топ-спину"* я так і не опанував.. Прийти до секції мені якось не приходило до голови, може це тому, що завжди був доволі справний..
І коли мені вдавалося зіграти з яким-небуть "розрядником", я був на сьомому небі від щастя, тому, що дуже хотілося випробувати себе з поважним суперником. Я часто був з батьком на його роботі, практикувався там у теніс. Грав з батьком, з його колегами, але з дядею Борею, звичайно, зіграти не мріяв. Попрохати ЙОГО зіграти зі мною.. та я б вмер, але не насмілився б..
І ось якось, коли ми грали у більярд, у кімнату ввійшов дядя Боря. Довго, нерозуміючи дивився він на зелене сукно, раптом каже мені: "А що тезка, пішли у теніс зіграємо!" Мене наче громом вдарило: "ДИШАНКОВ бажає зіграти зі мною!" Я миттю полетів до батьківського кабінету, тремтячими руками витяг зі столу ракетку, кульку..
Коли ми зійшли до вестибюлю, де стояли тенісні столи, дядя Боря довго знімав з себе піджака, потім довго не знав, куди його повісити. А мене просто колотило від страху.. і від щастя! Нарешті він почав урок: "Дивись, тезка, ракеточку треба тримати ось так!" Є цими словами, він підкинув шарика до самої стелі, розмахнувсь.. і з усього маху йобнувся під стіл. Борис Григорович був мертвецьки п'яним. Так я з ним ніколи і не зіграв..
* “top-spin” – топ-спин, удар в настiльном теннiсе, буквально: “сверхмощное верхнее вращение”. “Професiонали” называют его простiше: “топс”
“Чоловіча логіка”
Сидимо якось у каюті з суворим “мужчиною” – Петровичем. П’ємо каву, слухаємо магнітофона “Яуза”. У перерві, коли перемотувалася плівка, почувся жіночий сміх за переборкою (на базах польського будівництва дуже добра акустика). Петрович: “Це буфетчиці – Валька,та Галька!"– майже без паузи: “Вони – лезбіянки”. – Чому? “А мені не дають!”
“Секс-музика”
Діло було на початку рейсу. Тільки скінчилася колотнеча з виходом бази у море. Вирішив перед вахтою відпочити. І тільки почав засинати,як за переборкою у сусідній каюті доволі виразно почувся жіночий стогін. Тільки ЦЬОГО зараз мені бракувало! І де тільки у цього 4-го механіка сили беруться? Декілька разів я бачив його у нашому салоні, але у робі, так як брав їжу з собою (не мав часу щоб поїсти по-людськи). І тут – на тобі!
Стогін за переборкою не стихав. З часом я помітив, що він якийсь механічний. АГА! Він круте секс-музику! (Тоді була така музика дуже модною: із зойками, схлипами, та: “...ай лав ю, ай мит ю, ай вонт ю..” З тією думкою я й заснув. Після цього я часто засинав під цей “мотив”. У моїх очах він міцно закріпився як людина доволі “стурбована”. Дивувало тільки, що він “стурбувався” дуже швидко – з перших днів рейсу.
Якось він мене запросив на каву. Поки він наливав воду, я спитав його: “А де твій магнітофон?” Він каже: – У мене його нема. “А секс-музика у тебе звідкіля?” – Яка секс-музика? “Хлопче, кожний вечір, я чую через переборку музику, яка вважається “секс”. Тобто з стогінами, завиванням. Не прикидайся дурником. Мені однаково, але трошки надоїда”. Він засміявся: – Секс-музика? Зараз я тобі її продемонструю! І вмикає кававарку. А кававарка радянського виробництва, називалася “Гейзер”. Дія її була заснована на тому, що укроп трубкою піднімався наверх, і омивав молоту каву. Ось і цей агрегат почав розігріватись, спочатку він засопів, а потім.. застогнав, і так сексуально, що я впав на дивана від реготу.
Таким чином 4-й перестав бути сексуальним маньяком. А через день він мені повідомив, що “секс-музика” накрилась. Згорів “тен”. Видно і стогнала кававарка, що предчувала свій кінець.
“Як я був «понятим»”
Треба сказати, що сьогодні день міліції.. и я, чомусь, згадав усіх своїх героїв, про яких тут раніше йшла мова. Майже всі вони не з чуток знали, що таке «витверезник». А деякі, час яких “вийти на сцену” у нашій повісті ще не прийшов – і багато! Наприклад, мій старий друзяка Іван, той взагалі кваліфікував ці “заклади” із принципу: “Це добрий «трезвяк» – там простирадла дають”. Мені (тьфу, тьфу, тьфу) бувати там у якісті “клієнта” не довелося, яле якось я там все ж побував..
Декілька років назад у нас у Амурі збудували нову “ментовку” – райвідділ УВС, на задньому дворі якого притулився місцевий витверезник. І ось, одного разу, проходжу мимо, і “тормозять” мене старлей та сержантик: “Ви не могли б бути «понятим»? – “Оп-па,” – гадаю, – “попав!”.” Кого зарізали, обібрали?” –“ Ні! “– кажуть, – тут у витверезнику треба.. Час у мене був, та й цікаво.. До того ж, я чув, що у нас у “трезв’яках” клиєнтів часто обирають до нитки. Тому двозначно сказав: “Що ж, радий бути на стороні закону!” – і виразно подивився на старлєя. Погляд мій він витримав, і ми попрямували у “заклад”.
Разом зі мною “у поняті” прихопили одного (дуже інтелiгентного виду) татарина. Рокiв пiд 50.. Зразу було видно, що людина ця хвилювалася, “був не у своїй тарілці”, і я зразу зрозумів, що міліції він просто боїться.
У “приймальній” нас уже чекав “клієнт”, досить молодий хлопець, з зовсім ошелешеним лицем. Шмонати у нього було певно нічого, і я зразу заспокоївся, що скандалити не прийдеться. І тому, з задаволеним виглядом усівся на лаву, і з цікавістю почав озиратися. Мій же “коллега” – інтелігентний татарин, все ніяк не міг прийти до тями, і підозріло озирався..
Прийшов лікар, щоб обстежити клієнта. Хоч для того, щоб зрозуміти, що клієнт “убитий”, на мій погляд, це було необов’язково.. Хлопець не міг сказати – ні “бе” ні “ме”, ні “кукуріку’, і на додадок картини, протягом цих усіх дій, у нього з матні стирчав хуй, на що він не звертав ніякої уваги.
Так от, хохма і трапилася, коли ескулап сказав клієнту: “Зніміть верхній одяг!” А той все ніяк не міг “віддуплитись”, і запитання здається, просто не зрозумів. Тоді у діло вступив старлей, і вже у підвищених тонах: “Верхній одяг зніміть, будь ласка!” – Ноль емоцій! Зато, раптом заворушився на лавці, і гарячково став росстібатия “мій друг” – інтелигентний татарин..
– А ви чого, товаришу? Для чого роздіваєтеся? Зараз підпишемо протокола, і ідіть на усі чотири сторони.. Я реготав на лавці. А перед виходом із закладу, суворо спитав у старлея: “Простирадла свіжі дають?” На що той тільки безнадійно махнув рукою..
Другим разом я знову йшов мимо цього “закладу”, і здаля побачив сержанта, який вартував за кутом. Тому, зробивши “пику клином” і суворо простував мимо нього. Він побіг за мною услід: “Товаришу, товаришу, ви б не могли мені допомогти?” Я мигцем глянув на нього,і суворо заявив: “Ні!” Сержант ошелешено подивився на мене: “Так я ж ще нічого не попрохав..” Я зітхнув і кажу: “Да тут особливого розуму не треба, щоб догадатись, про що бажає попрохати мент, вартуючий у 15 метрах від «витверезника». Сержант почав так реготати, що ледве не сів у намет(сугроб).. А я продовжував: “Понятим? Ну, ні, я вже був у минулому місяці у вас понятим, а зараз поспішаю до концерту" Мент все ще не міг віддихатись від сміху, козирнув мені, і каже: “Пробачте..”
І тут у мене наче біс вселився, і я кажу: “А втім, піду я з тобою! Але спочатку давай «пошуткуємо»!” Він питає: “Як?” Я кажу: “А мене вчора он у тій забігалівці обрахували. Давай так: ти заходиш у крамницю, підходиш до прилавку, і наче щось там вибираєш, я ж буду стояти біля дверей.. Потім ти раптом ГУЧНО промовиш: «Товариші поняті, пройдіть сюди, будь ласка!» І я підійду..” Сержант на мене витріщився, а потім каже: “Ні, дякую.. ідіть до свого концерту, всього найкращого.. Зі сміху з тобою, одначе здохнеш..”
“Суходрочко”
Справжнє його прізвище було Сухоручко, але його з перших днів стали називати саме “Суходрочко”. Приїхав він до Мурманська з метою: придбати “колеса” – купити авто. Це був здоровенний дядько років за 40 з гаком. Таких називають “бакланами”, або “гімнодавами”. Але про це буде далі.
Ми вже пройшли практику на учбовому судні, і чекали відправки у рейс. Жили ми у ДМО*, нудилися від безділля, і без грошей. І тут у кімнату влітає Суходрочко з криком: “Ви тут сидите, а там можна вільно «полярки»** купити! І я вже купив, на жаль тільки шість. Всі природно підскочили, почали розпитувати, розглядати посвідчення, де все як треба: печатка, ФІО, і те, що громадянин придбав «полярки» за 600 р. Тобто по 100 рублів за одну. Настрій у всіх зразу зіпсувався – грошей ні у кого не було..
Але воно зразу піднялося, коли цей “полярник” розповів – де він їх придбав. Виявилося, у більярдній ДМО, де “бічкомери”*** обували лохів.
У рейсі наш герой виявив дві яскравих здібності: ненажерливість, любов до кіно. Сідав він їсти одним із перших, вставав останнім. Причому, намагався побільше намазати шматків хліба маслом, та потовще. Це зразу помітили, і хтось йому сказав: “А ти чого так багато намазуєш?” Суходрочко: “А чому б не намазувати, якщо безкоштовно!” А йому: “Ти так вважаєш? Ти подивись, он буфетчик у амбразуру дивиться! А він не просто дивиться – він палочки малює. Одна палочка – 100гр. А ти не на одну палочку намазуєш! Скільки коштує 1кг масла? Порахуй, скільки з тебе відрахують?”
Подібна бесіда у нього була на тему кінофільмів, тому, що наш любитель масла намагався не пропускати жодного фільму, причому ходив на усі сеанси, які дивився на перших рядах. Його попередили, що відрахують з заплати по 50 коп. за сеанс.
Із цієї інформації ім були зроблені висновки – хліб він також намазував щедро, і у такій же кількості, але намазаний – перевертав вниз маслом. Кіно також дивився кожен день, і по декілька разів. Але приходив, коли гасло світло, і з останніх рядів. Але добив він мене після рейсу. Коли залетів до каюти з мішком за плечима і криком: “Хлопці, порожні пляшки є?”
“Як я випив свій перший стакан”
Діло було десь у 50-ті роки, на “толоці”. Толока – це праця усим селом для будівлі хати. Господар платив за це столом та випивкою. Я багато бачив таких “толок”, і тому був готовий до всього, що там на ній відбувалось. Мені було тоді років 6, пам’ятаю добре, що до школи не ходив. А толока була зібрана на виготовлення цегли з саману. Для цього копали яму десь 3х4 метра, заливали ії водою, потім добавляли глину з соломою, і це перемішувалося кіньми, яких водили по ямі. Потім цю суміш, доведену до пластілінового вигляду, вантажили на санки і везли до бабів, які за допомогою форм ліпили цю цеглу. Я почав працювати з перемішування саману кіньми, а потім возив його до бабів. Тому вважав себе придатним для того, щоб випити та закусити.
І зовсім не здивувався, коли мені, зайнятим з кимсь бесідою, протягли повну склянку самогону. Я його ввічливо взяв, подякував господаря (як дядьки робили), і як дядьки – випив його одним духом, у повній німоті (не кривлячись, як дядьки), закусюю, ще раз дякую господарів, і прямую до хати свого діда, яка, на щастя, була через дорогу.
Звичайно, ніхто менi самогону і не думав пропонувати, мене просили його передати.. Всі учасники застілля вискочили на двір: “Перейде, чи впаде?” Перейшов, не впав – додибав до лежанки і завалився спати. На моє щастя, діда не було – той би мене протверезив “на раз”.
Ця подія визвала велику сенсацію. Діло у тому, що моя мама була родом з цього села, вона була “першою людиною” цього села, яка мала вищу освіту – була вчителькою. І тут її синок видає отаке. Після цього довго гомоніли, що мене жде у майбутньому. Зійшлись на тому, що нічого доброго. “Пуття не буде” – був такий вирок.
“Котячий «мачо»”
Це був здоровенний котяра, тигрової масті. Мабуть передали його з траулера, який був пришвартований. По своїй волі, а бо хтось щось надумав, не знаю. Але кіт був доволі “оморячений”: пройшов по всій базі, зайшов навіть у машину, причому, зайшов у неї з котельного відділення, пройшов далі по машині, зайшов до нас у ЦПУ, дав себе погладити, почухати за вухом, помурчав, як водиться. Одним словом – “налаштував контакт з командою”. А пізнім вечором показав усім – для чого взагалі сюди зайшов.
Наша кіцька Машка любила приходити дивитись кіно, причому ходила тільки на сеанс у 21 годину. Лягала на піаніно, яке стояло на сцені, і дивилась. Так що глядачам було добре видно як кіно, так і кішку. Що ій подобалося, невідомо, але сеансів вона не пропускала.
Котик з’явився як раз у момент, коли кіномеханік зробив перерву, міняючи боббіну і ввімкнув світло. Без всяких прелюдій, узяв Машку за загривок, і усівся у позі Авраама Лінкольна, і почав “процесс”. Що творилося у залі – не передати: несамовите ревіння, поради: “Вася, давай!” (діло було на 5-му місяці рейсу). «Мачо» не звертав ні на що уваги – робив свою справу. І, коли кошаки в унісон заверещали свою шлюбну пісню – зал ліг. На ревіння з залу залетів кіномеханік, щоб виявити: що трапилось? Виявив – упав також. На цьому “кіносеанс” закінчився: коти розійшлися, люди також.
Але ще довго доставали кіношника запитанням після переліку переданих з судна фільмів: “А Васька буде?”
“Азартні ігри”
У морських умовах будь які ігри стають азартними. Пам’ятаю, як на одній плавбазі грали у шахи боцман з коком. Це була пісня! Обидва дядьки- “cорокоти”з здоровенними лисинами та “кухтилями”, але скільки пристрастів та запалу! Роти у обох не закривались ні на мить: “Узявся за фігуру – ходи! Якби я так довго думав! Ти – слабак! Ой ЩО зараз буде!” Підйобки так і сипалися з обох боків. А тут ще глядачі: “Лошадью ходи!” На моїй пам’яті вони не дограли жодної партії: летіли фігури, дошка; суперників розтягували у різні боки глядачі, під крики «гроссмейстерів»: “Щоб я ще раз з таким гімном! – В гробу я тебе бачив!” Розходилися ворогами, неділю не балакали один з одним, а потім знову по судну “чуйка”: – Боцман з коком сіли у шахи! Весь народ летів до червоного куточка.
Але самим массовим “видом спорту” у рейсі є доміно. Клепають у його цілими сутками, з переривом на сон і на вахти. За рейс у щент розбивалися декілька наборів костяшок. Тому у кінці рейсу вони були з різних наборів, а то й саморобні, вартість яких постійні гравці вже знали, не перевертаючи. Але запал від цього не знижувався. Утворювалися постійні команди, які різалися день і ніч, сварилися, мирилися, інтригували. А поруч – глядачі, які готові були замінити бійців.
На траулерах, де більш демократії, у доміно грали капітани, без ніяких пільг. Сам бачв якось на одному РТ капітана, який нявчав котом під столом. Якось і я встряв у цю гру. З моїм напарником – таким же "чайником" як і я. Ми з ним домовилися: “Будь за що викидати крупний камінь! І Ніякої системи! Рубаємо усі «кінці»!” Що там було.. По-перше, нам, як чайникам, "пер" камінь, а по-друге, метри не могли збагнути нашу “систему”. На протязі ЦІЛОЇ неділі ми були непереможними: несли “корифеїв” у хвоста і гриву. Ті з безсилля, перелаялися між собою ледь не до бійки. Навкруги товпилися глядачі з єдиним запитанням: “Коли ці вахлаки програють?” Але ця казка скінчилася, коли одного отінило: “Хлопці, а вони просто крупний камінь викидають!” Реакція була миттєвою: “А ну, пішли звідсіля к е...й матері! І щоб вами тут не пахло! Отпиздимо!”
Ще одна історія була з картами. Коли ходив електриком на фабриці, мене наполегливо запрошували пограти у «КІНГА» слюсар та два машиніста РМУ (рыбо-мучная установка), так як їм треба було четвертого. Мене у свій час відучили від картяних ігор, тому до ідеї ставився без зайвого захоплення. А вони наполягали: “У нас так весело, не пожалкуєш: чайку поп’ємо, бражки, самогону – пограємо!” Ще одне явище привернуло мою увагу: на вахту вони з’являлися з червоно-синім вухом, то якась моргуля на носі, який також якогось неприродного кольору. На запитання що трапилось, відповідали: “Подушкою відлежав”, “Спіткнувсь”, то що.. Тому я дав згоду, але сказав, що грати не буду – подивлюсь. І подививсь..
Так, бражка у них була непоганою, самогон також. А потім почалося: коли прийшла пора “роздачі слонів”, тобто, як водиться – биття по носі картами. Вони цю процедуру удосконалии – били вони не картами, а пристроєм на зразок мухобійки, де замість легенького шматочка шкіри був гумовий шмат 5 мм завтовшки. Щоб цим пристроєм не пошкоджувати других органів обличча, на вуха, чи на ніс виготовлені були з прессшпану маски з отворами, куди і висовувалися ці речі (від бажання жертви). Описувати саму екзекуцію важко, і не для слабонервових. Але вид летючих на переборки кровавих сопель ледь не викликали у мене нудоту. “Кінга” на цьму скінчилося.
“Жіноча помста”
Був у нас старший дизельовий механік. Звали його Леонідом Моісеєвичем. І був він дуже охочий до бабів. Причому, віддавав перевагу жінкам могутньої статури, хоча сам був “метр з кепкою”. Усі ці залицяння були відомі усій команді, так як Моісейович любив усі періпетії свого чергового кохання перетирати з корешами. А там “де знають двоє..”
Так було і цього разу. Зачепив наш герой бабця (справжній пам’ятник) і ходив щасливим. Але усе добре имає звичку закінчуватись: підійшла пора заходу на Канари. По неписаним корабельним правилам, якщо у тебе ПОСТІЙНО була жінка, то ти повинен ій віддячити: купити щось на заході. А так як механік був “підкаблучником”, то він почав робити “отсос Петрович”: тобто став її не взнавати впритул.
На що та йому сказала: “Я тобі, жидяра, зроблю!” І зробила.. У обком КПРС прийшла “флейта” такого змісту: «Старший механік N, єврей за походженням, збирається емігрувати до Ізраілю, у порту Санта Крус.»
Там недовго думаючи, переправили цей «сигнал» до парткому СРХФ, з поміткою: «Розібратись і доловісти!» У парткому почали чухати ріпи: що робити? Як би був якийсь матрос, або мотиль, питань не виникло б: не випустили на берег і квит. А тут старший спеціалист, а якщо це – неправда? А у нього є рука у Москві, та ще єврей, а з ними мороки.. Думали, думали, та переправили ЦЕ на судно з поміткою: “Розібратись і ужити заходів”.
На судні прийняли “cоломонове” рішення: валюту видати, а на берег не випускати. Леонід Моісейович чуть не здурів від такої перспективи. Хоча, чому – “чуть”? Здурів наш герой, інакше б не став доручати справу “отоварки” мотилю – відомому «cенегалу»: “Купи Михайлович і мені..”. Михайлович: “А що?” “А що собі будеш купувати, візьми й мені!”
Той не дуже й впручався: приніс своєму шефу дві авоськи водки..
“Героїчна професія”
Такою на рибопоромисловому судні я вважаю роботу машиніста РМУ (рибомучної установки). Словами не передати, який сморід стоїть у РМУ, особливо коли переробляються голови тріски. Та й від других порід риб там стоїть зовсім не аромат. Коли я вперше спустився до щита РМУ, я декілька разів ледь не травонув. Швиденько зробив своє діло, і прожогом рвонув відтіля. І далі намагався там довго не задержуватись.
У тропіках до цього прибавлялась спека, вологість, від яких ніде сховатись. Видно тому у 50-60-ті роки заробітки РМУ-шників ледь не досягала капітанської. А потім потихеньку почали її знижувати, доки вона не досягла загального рівня. Але як не дивно, на цю роботу йшли, незважаючи на ці фактори. І як вони бідолаги не милися, від них тхнуло РМУ, цим сморідом пролнизано усе: каюта, одяг та сам РМУ-шник. Як у старому мурманському анекдоті:
Сперечаються дві морячки, і коли “діалог” доходе до крайньої точки, одна – другій кричить: “Тебе, суко, пес ї..в! А та у відповідь: “А тебе – РМУ-шник!”
“Океанські запливи”
Діло було у першому моєму тропічному рейсі. Рибалка була на широті Дакара, десь миль 20 від самого міста. З перших днів рейсу навалилась нестерпна спека. Причому, погода була штилєва, тільки під вечір ставало трошки прохолодно завдяки невеличкому муссону. Більшість екіпажу спали на палубі, так як у каюті неможливо було заснути. Були несміливі пропозиції що до будівлі басейну, але на цьому усе й скінчилося. Обливання морською водою під душем давало тимчасове полегшення. Усі з великою заздрістю дивились на “ловців” з СРТ, які купалися у “кошельку”. Начальство лякало акулами.
Але були випадки, коли волейбольний м'яч випадав через дірки у сітці, натягнутій на "вертольотці", і счастливці під привідом його спасіння, плигали у воду, і мали змогу трохи поплавати. Але других чекала кара: позбавлення рейсової премії (а це більше ніж 50% заробітку).
Одного разу таки вдалося поплавати. Старпом, стармех, помполіт, і ще хтось з “верхушки” взяли робочий човен, одійшли від бази. І, лягли у дрейф десь метрів 20 від судна, почали купатися, плигаючи з нього у море. Цю картину бачило багато народу. Хтось загорлав: “КУПАТИСЯ!” З бази посипався народ. Я кинувся до каюти, кинув туди речі, вискочив на головну палубу, перелетів через фальшборт, пірнув у воду. Стрибок мені не вдався, рвонув па штормтрапу на палубу, а там вже комсостав нікого не пускав плигати. Що цікаво: народ на човні отетерів від несподіванки – мовчки дивився на це божевілля. Але вспіло пірнути десь добра сотня народу.
Після цього комсостав ще не раз лякали народ як акулами, так і карами, сам запливи не починав. На другий день ми загоряли на “вертольотці” з моїм сусідою по каюті. І треба ж було мені похвастатись перед ним цим “подвигом”. А той мені: “Пішли, поплаваємо!” Я, чомусь, навіть не заперечив, хоча тоді погода була зовсім не штилевою, навпаки – дув добрий вітерець, десь 3-4 балли. Вирішили пірнати з “сліпу”, де хтось причепив троса.
Пішов спочатку я. Хвиля підхопила мене, відірвала від троса, перевернула декілька разів догори ногами і я опинився десь метрів 15 від судна. Величезним зусиллям, я все ж таки підплив до тросу, і мені через велику силу вдалося залізти по сліпу назад. Тряслися ноги, боліли руки, пекло спину, обідрану об мілкі раковини, які обросли сліп. Незважаючи на мій вигляд, сусіда також повторив “заплив”, з такими ж наслідками. Виснажені, але задоволені собою, ми з сусідою вернулися на “вертольотку”, і тільки лягли, як до нас прилетів 3-й штурман з криком і звинуваченнями. Ми, не змовляючись, відобразили велике здивування, та обурення. І як нас не намагались “прихватити”, ми стояли на своєму: “Нічого не знаємо, нас там не було!” З цим нас залишили у спокою.. Виявилося потім, що нас “продав” ловець, який стояв по кормі. Якщо ще додати те, що наша база за хвилину до мого “запливу” вимкнула задній хід, то забіг штурманця був логічним. Коли я ЦЕ почув, мені стало якось недобре.
Але, не надовго. Вже через декілька днів я знову почав марити ще одним запливом. Вахта кінчалася, стояла спека, штиль, і думки мої знову почали крутитися десь біля “сліпу”. Гадав: “Закінчится вахта, піду скупнутись!” Тоді ми зачищали трюм після вигрузки. І моє завдання було перерізати троса з залишками тари та сміття, щоб це усе падало у море. Бачу підняли сітку з сміттям та величезною грудкою льоду, який збили з морозильної батареї. Перерізав троса, грудка впала на воду і попливла. Я, чомусь, на неї задивився, мріючи про свій заплив..
І тут виринає величезна ПАЩА, розмірами десь з ГАРАЖ, і, ковтнула цей кусок льоду цілком, з плеском пірнула.. Я мішком упав на палубу – ноги не держали. З великим зусиллям дійшов до тями. Тільки уявив себе на місті цього льоду, як мене пробив холодний піт. І довгенько переді мною стояла та картина: льод і величезна паща. А думки про нові зпаливи більше не приходили. Взагалі. Ні разу.
“Майже по Тургенєву”
1979 рік. У Клайпеді при виході з доку, затонула плавбаза “Григорій Лисенко”. Капітаном був Лола, “дідом” – Ліло, а предсудкома – Кека. Судно після цього стали звати коротко: “МУМУ”.
“Фатальна думка”
Подія відбулася у 70-ті роки, у литовському місті Клайпеда. Тоді я перший раз попав туди в ремонт на плавбазі “Фелікс Кон”, про яку я розповім якось у подробицях.
Тоді мені дещо набридло відпочивати з командою, захотілося посидіти у тиші без необхідності когось розмиряти, когось заспокоювати, комусь давати по пиці, або когось виручати грішми.. Тому я вибрав маленьке затишне кафе під назвою “Юра” (море по-литовськи), де вирішив відпочити. Хоч кафе було маленьке, але обслуговування було на вищому рівні: метрдотель ще у холі подав мені меню, і запросив до залу, де посадив за вільний столик, лицем до оркестру. І хоча кафе було напівпустим, я помітив, що на спинці стільця напроти висить жіноча сумочка. На столі стояли бокали, хліб, і холодні страви. Я заказав собі вина, закусок. І, коли офіціантка принесла усе це, приступив до справи. Десь після 3-го бокалу, з’явилася моя сусідка. Вона не розчарувала моїх сподівань – струнка шатенка, ноги від “корінних зубів”, «міні» майже максімальне. Ну і личико таке, що можна з його воду питии – чарівне личико. Гормони заграли миттєво.
І тут відбулася така справа: мій хліб офіціантка принесла останнім, і я вирішив, що хліб, який був на столі – ЗАГАЛЬНИЙ(общий). Тому, коли ця красуня прийшла, я його майже оприходував (там хліб майже не їдять). А тут мені цей хліб приносять..
Я вибачаюся перед нею, з пропозицією брати мій хліб, вона моє вибачення і пропозицію з усмішкою приймає. По російському вона хоч з акцентом розмовляла. А коли я вибачався, у мене промайнула зовсім ідіотська думка: “Невже я з НЕЮ буду весь свій вік – хліб ділити?” І мабуть, не зовсім ідіотська: з нею я прожив не весь вік, а 10 років. А звали її Рута.
“Вибрав..”
Це також було у Клайпеді. Два добрих парубка: одного з наших героїв звали Юра, другого Микола – пішли трошки розвіятись. Але пішли не в тихеньке кафе, а ресторан “Ніда”, який славився великим вибором веселих та розкутих дівчат. Та й цей район Клайпеди називався: “Шешёлика дівізія” – тобто 16-та литовська дивізія, яка воювала у Червоній армії. Ніякого зв’язку з армією не було: так називали у Клайпеді блядєй.
І підсадили до хлопців ще 4-х жіночок, які, по їх словам, святкували день народження подруги. Попили, потанцювали, і вирішили продовжити весілля на квартирі однієї з них. Захватили з собою випивку, і рвонули.. На хаті так ретельно узялися випорожнювати спиртне, що до головної дії (для чого й приїхали) не вистачіло часу. І уся компанія хропла там де кого зморив сон.
Микола проснувся від стусанів Юрія, з великим зусиллям розплющив очі, і почув: “Ми якого хера сюди приперлися? Спати, чи «драти»?” Піднялись, щоб подивитись на “предмети спокуси”. Усі 4 бабці лежали, на щастя у різних місцях. Тому один одному не могли заважати. Вибрали кожен на свій смак бабу, і приступили до дій.
Результатом цих “подвигів” стало те, що Юра “намотав” «сифон», а Микола – нічого. Що цікаво, що подруга Юри була заввиробництва місцевого м‘ясокомбінату. А “цяця” її достигла 2-ї стадії..
“Фелікс Кон”
На цій плавбазі я проходив (з перервами) сім років. Назва була на честь польського революціонера, сподвижника Фелікса Дзержинського, та сталінського наркома 30-40-х років також. Судно мало непогану репутацію: вважалося “непрогарним”* кораблем: трудових рекордів не ставили, але й не плели задніх. На ньому по традиції жіночий персонал був вищої якості, кращий на флоті самодіяльний оркестр (ВІА), причому, кожен рейс екіпаж оновлювався, але традиції жили..
Бувало, “Фелікс Кон” (по-простому: “Фелікс”, або “кінь”, або “кіл”) неділями не приймав рибу після приходу на промисл: не могли, так як не все випили. Одного разу капітан Борис Григорович Тріль (царство йому небесне) викликав до себе діда, і попер на нього з претензією: “Чому не працює РМУ? Чому не приймається риба?” На що дід підвів кепа до іллюмінатору, з проханням подивитись на трубу РМУ, відкіля йшов пар. Дід йому: “Ну як? Вже неділю як запустили!” На що Триль, який тільки відійшов від пиятики, сказав: “Молодці!” Він же не міг знати, що у ту трубу просто встромили паровий шланг.
Але “кращі” якості екіпаж продемонстрував у ремонті п. Клайпеда. Якійсь “мудрій” голові прийшла у голову чудова ідея: видати зарплатню за 6 місяців, на рейді перед виходом у ремонт. Не всі змогли ці гроші переправити до жінок, так що по приходу до Клайпеди екіпаж “Фелікса” (50 чоловік) поставило це місто на голову. Куди не ткнись, у який кабак не зайдеш – скрізь “феліксконовці” з іх широким розмахом. Там через кожен раз замовляють “Мурманчаночку” (Віллі Токарєва), лунають здравиці на честь “героїчного екіпажу «Фелікс Кон»”, беруть у “полон” жінок місцевих аборигенів, розборки, драки (дуже рідко)..
Потім усім кагалом збирались у єдиному нічному ресторані “Нерінга” (де місцевих пускали тільки у костюмах, а з “Феліксу”, з перших днів – у будь-якому. А 4-й електромеханік, і 4-й механік - які “заякорились” неподалік, приходили повеселитись у ресторан у домашніх капцях (виносили сміття). Дійшло до того, що “наших” почали взнавати у лице. І коли з п/б “Григорій Лисенко” заявили, що вони: “феліксконовіці” – їх викинули за двері із словами: “Ідіть, хлопці гуляти: ми їх знаємо поголовно!”
Одного разу наш екіпаж прославився так, що його подвиг був засвідчений у пресі. Діло було на ресторані-вітрильнику “Меридіанас”, який стояв на річці Дайлє, за мостом. Якимсь чином весь екіпаж зібрався там веселитись у повному складі.
Причиною була погана вентіляція цього кабака, від чого “усі попливли” якось зразу, і тільки закінчилася програма з місцевим варьете, кеп піднявся зі стільця, заревів: “По місцям стояти, приготуватися до відшвартовки! Головному механіку, спуститись до машини!” Усіх як шилом штрикнуло: боцман з матросами кинулись до швартових, “мазута” з “дідом” у машину. Метрдотеля з прислугою зачинили у гальюні**, східці прибрали. Чим би усе скінчилося – невідомо, але “дід” вийшов з машини з докладом, що: “..машини нема! Розібрали..” Після чого Триль командує: “Дроб!”*** – після чого пиятика продовжувалася. Що цікаво: НІХТО після цієї події не викликав навіть міліцію. І якби не репортери, ця подія так би й зісталася на рівні анекдоту.
Мальовничо виглядало прибуття “феліксконовців” до судна. Причому це перетворилося на змагання: “хто приїде на більш оригінальному авто”. Тому приїздили на швидких допомогах, пожежних машинах, катафалках, пересувних дезінфекціях, автогрейдерах і катках. Звичайним транспортом вважалося поливальні, ментовські, таксі і частники.
Коротко кажучи, цей ремонт був як казка, і промайнув як сон. Коли судно виходило з заводу його проводжало більш народу, чим 250 чоловік з Мурманську. Громадянські жінки, родичі.. Потім здоровенні пачки листів та телеграм у морі.
Розпрощався з “Феліксом Коном” я не дуже добре. Його передавали на Далекий Схід у Петропавловськ. У момент віддачі швартових, мене чорти знесли на мачту, відкіля я наїбнувся і поламав стегно. Так ми і розійшлися: я – у городську лікарню, він – у Петропавловськ. Але там вдача покинула і “Фелікс Кон”: він затонув на вході Авачінської бухти. І дуже довго стирчали верхівки мачт над водою хрестами. Як на погості.
“Сором’язливий”
У літку 1990 року, наукова група нашого відділу віїхала на польові іспити до Севастополю. Апаратура наша розміщувалася на підводних кораблях. А поки підводні човни готувалися до походу, місцем діслокації “наукових сил” був готель. А справді, приїхали дуже “не кволі” хлоці–вчені: з Ленінграду, Москви, Гомеля, та й з нашого Омська. У більшості своєї фізики та радіоінженери, підчас кандидати та доктора наук.
I був у складі нашої “делегації” молодший науковий співробітник Вова Новоселов. Здоровенний, рукастий, ногастий амбал – вилитий “Лом” з «Пригод капітана Врунгеля». Великий прихильний міцних напоїв.. Але по якимсь причин відхід у море все відкладалося. Наукова група занудьгувала, але це не стосувалося до Вови, той “загудів” з першого дня. Вову здолало томлення зовсім другого складу.
Одного разу, розказував Андрюха Шилов, зустрічаю Вову у коридорі. – Чого такий смутний? – питаю. Вова пом’явся, пом’явся і каже: – Бабу хочу! – Так іди на “плішку”! І Вова пішов.. Не знаю, як називався той майдан у Севастополі, де збиралися шлюхи. Але Вові пояснили. Пішов він туди, зачепив якусь шалаву, посадив до таксі, і повіз до готелю.
Не вспіли від’їхати, тачку зупиняють, і завалюються у неї два здоровенних барила, яким, виявляється, також по дорозі. Вова у мить протверезів, і зметикував, що “тут усе схоплено”, і до готелю він, мабуть, не доїде, а опинеться десь у балці, з пробитою макітрою та без грошей.. Тому він попрохав машину зупинити, наче йому “закортіло”, а сам через кущі кинувся “до хати”, так що і про “кралю” забув. Правда не надовго..
“Подругу” він собі все ж знайшов. Але, як розповідав Андрюха, це була така “лярва”, що клейма на ній ставити ніде було. Ну от, як розповідав далі Андрюха, сидимо ми у номері, публіка така: член-корр АН СССР, доктор наук і декілька наших хлопців. Ну що: кофе, коньяк, сигари, біле вино.. Бесіди виключно інтелектуальні. У цю мить лунає стук, і у двері просовується кудлата Вовина голова.. І каже (ледь ворушачи язиком): – Хлопці, пробачте.. Дозвольте я у вас презерватива надіну? А то при дамі я соромлюсь..
Німа сцена. Вова без зайвих церемоній завалюється до номера, іде у куток, і почина там пихтіти та шарудіти. Довго вовтузився. Нарешті надів, і на ходу застібаючи матню, попрямував на вихід.. На хвилину у кімнаті запала тиша. Потім член-корр раптом каже: “Помічаєте, який парадокс, колеги.. Гандон одіти – соромиться, а їбати – ні!”
“Метод комфортабельних польотів”
Але то була не остання байка про Вову.. У похід на підводному човні він не пішов, може тому, що у час вантаження завжди з’являвся туди п’яним. Кеп «сказився»: “На що нам це гімно?” Керівництво сплавило його на берег. Вова цьому не засмутився. А так “загудів”, що уявити страшно. Кінчилося це дракою з ментами, де переможцем виявився не Вова. Йому здорово настукали гумовою палицею.. по п’ятах. Тому він дві неділі потім “косолапив” по-ведмедячи..
Ех, довелося і мені якось вертатися з ним з відрядження. Сиділи у “Пулково”, ну тобто у Пітерському аеропорту. Погода була нельотною, рейс задержувався. Я, хоч і не охочий до азартних ігор, уперше у житті побачив “одноруких бандитів” – справжніх американських автоматів, з якими можна було грати на гроші. І, звичайно, по молодості літ, не зміг опиратися від спокуси. Везло мені у той день як ніколи, автомат кожні дві хвилини то свистів, то кудкудакав, і сипав гроші.. Коротше, набив я повні кишені жетонів, розміняв і пішов з Вовою, і ще з одним коллегою – Серьогой до ресторану. І добре там посиділи.
Балакали про все на світі, і я (на біду) розказав про метод “комфортабельних польотів”, яким завжди користувався мій сусіда – дід Іван. А він більшу частину життя провів на приісках у Билибіно, на Чукотці. Тому літати йому прийшлося добряче, а рейси туди довгі..
І от, щоб не нудьгувати у польоті Іван робив так. Ставив жінку у чергу на реєстрування, а як об’являли посадку – хутко мчав до ресторану. Там йому наливали повний (“з горбом”) гранчак коньяку, і він його махом висмоктував. А потім, задоволений, ішов на посадку. “Штормити” його починало тiльки на трапі, і тому до нього ніхто не прискіплювався. А у літаку він утикався у міцне Зінине рамено, і хропів до Братська, або Красноярська, де літак сідав. І там повторював “процедуру”.
Ну ось, а рейс задержувався.. Ми гуляли по залу, дивилисть кіно у відеосалоні, потім я здуру знову пішов грати.. і програв рештки “виграшу” та ще й трохи своїх.. І так розізлився, що більше ніколи не грав у цей “лохотрон”. А Вова кудись зник, і помітили ми це тільки тоді, як об’явили посадку. Ох і побігали ми, поки його шукали! Знайшли у ресторані, де він спав пикою у тарілі. Блядь, а як потім тягли його на реєстрацію.. «Сохатий» він був здоровенний, десь під метр дев’яносто.. Там, природно, пропускати “мертвого” пасажира категорично відмовилися..
Виручив нас запасливий Серьога, який захопив з собою цілу кіпу відрядкових наказів. І я наплів, що ми приїджали ремонтувати устаткування у “Пулкові”. Так що на борт нас допустили. Але, мабуть, даремно.. Польот вийшов дуже “комфортабельним” – Вова заблював увесь літак..
“Цінителі”
Згадав ще одну командировку. Було це як раз у ваших краях.У невеличкому городку під назвою Гаджиєв (у ті роки він звався Мурманськ-130). А як зараз називається – не знаю (Гаджиєво). Коротше, одна з баз нашого підводного флоту.
Так от приїхали ми з хлопцями, і ввечері після роботи зустріли у готелю колег – “научників” із Тирасполя. Ну, зрозуміло, як не обмити таку зустріч. Засіли у номарі. Хлопці-молдавани “викотили” три пляшки вина. Коли я побачив етикетки, то ледь не скривиася: “Каберне”.. У ті роки цією “кислухою” були завалені усі прилавки нашого рідного Омська.
Але “кислу” пику я мав тільки до того моменту, поки не покуштував.. ТАКИХ пахощів – ніколи не чув! Коли, затамувавши подих, нарешті проковтнув, то довго мовчав. А потім кажу: “П..дець! Як вони сміють на тій “бормотені” що нам продають, таку ж назву писати?! Молдавани тільки усміхнулись, кажуть: – Ех, не пробував ти вина домашнього, того, що у нас у селі роблять, для себе.. Ну, домашнього зараз у нас нема, а попробуй ось цього. І наливають нам по стакану другого – “Маргаритэ”.
Ех, вина того було небагато. Чого там три пляшки.. Але враження зісталося на усе життя.. Але я не про це. Після цього наші хлопці переглянулися.. і дістають “білоголовку” (тобто водку). Тут один хлопець з Тирасполю зареготав і каже: “От Сибір-матушка! А взагалі, хлопці, це варварство! Якщо не сказати – блюзнірство!” Сибіряки наші згідно закивали головами, мовляв знаємо, та що поробиш..
“Піке”
Відпочивав я у Болгарії у 80-му році, в Албені. А коли закінчився термін, нас виперли з готелю “Гергана” до 12 годин. А виліт десь у 17-й годині з аеропорту “Варна”, куди ми прибули через півгодини. Тому нудилися у залі чекання. А тут мене запрошують до столика дві пари знайомих по відпочинку: капітан торгового флоту з жінкою, та гірник з м. Апатіти, також з половиною. Моя чогось закондричилася – не пішла, а мені наосточортіло сидіти – пішов.
Вони пили сливовицю (гидота) – чоловіки, а жінки – мастику (щось на зразок бренді – також гидота, схожа на “Швепс” – німецький лимонад). Налили й мені. І тут підвалює компанія “холостяків” (які відпочивали без своїх жінок) з літровою пляшкою “Московської”, яку вони надибали за карбованці у місцевому буфеті. Я з ними випив, і вирішив “злиняти”, але мене випередили: капітана та гірника з половинами наче язиком злизало. А тут компанія, помітила мій намір заскиглила: “Витек,ми ТАК з тобою хотіли випити, невже ти нас так покинеш?” – "Біс вами!" – кажу, – "допиваємо, і розійшлися!".
Вони, гади, кивають, погоджуються. Допиваємо пляшку, а вони достають ще одну. Я спробував ще раз “звалити”. Куди там: “Витьок невже нас покинеш?” І “залізобетонний “довід:“Нам забагато буде: ДОПОМОЖИ!” Зістався “допомагати”, і тут помітив, що один з компанії – довготелесий, як шланг чоловік стоїть, сперся ліктем об столик, п’є водку, запива “Мастикою”. Я йому кажу: “Це не «Швепс!»” Він тільки відмахнувся..
Закінчили пляшку, і усі бачать, що «глиста» – готова. Я кажу: “Ведемо до туалету і спробуємо його протверезити!” Що й зробили. І тут, у гальюні, почалася “комедія”: на моє прохання напитися теплої води, і застромити подалі у горло пальці, щоб усе витравити. А воно, сука, почало викобенюватись. Мені треба було зразу вліпити у “бубен”, щоб прочухав сітуацію, а я його, козла, благав як “цілку”.
Скінчилося тим, що моя жінка влетіла до нас з криком: “Посадка почалася!” Виводимо це «диво». І тут якось вийшло, що його кореша кудись зникли. Його вести зісталися боцман з «Тралфлоту», та я. А у цього гандона, виявилася жінка. Як побачила свого «коханого» з ідіотською усмішкою на устах, та ще й ледве ногами пересуває– впала у істерику. А ми потихеньку пересуваємося до контролю, де треба показувати документи. Я звертаюся до жінки з словами: «Давайте документи!» Анітелень, істерика продовжується. А ми вже біля контролю. Я, випустив руку алкаша, обертаюсь ще раз: «Документи давай!»
І тут «глиста» робе “ультрасі”: другу руку боцман також випустив – склався як складальний ніж, і своєю дурною макітрою втикається у бетон на виході льотного поля. Гук падіння був таким, що я подумав: “Пиздець, не підніметься!”
Дівчина, побачила таку картину, замахала руками: “Ідіть, ідіть – з Богом, хай вам чорт!” На подив усіх,“кишка” піднімається сам такий бадьорий, і на подив усіх – ТВЕРЕЗИЙ. Лише трохи подряпав “табло”. Політ проходив без ексцесів.
Ще читати морськi байки: | роздiл 1 | роздiл 2 | роздiл 3 | роздiл 4 |
